Міські та сільські населені пункти. Систему розселення становлять населені пункти, розміщені на певній території, разом із зв'язками між ними. Серед населених пунктів в Україні розрізняють міста, селища міського типу (смт) і села.
У різних країнах у поняття «місто» і «село» вкладають різний зміст (мал. 163). Наприклад, в Україні містом є населений пункт, в якому проживають не менше 10 тис. жителів, більша частина яких не зайнята в сільському господарстві. Є країни, де для для отримання статусу міста необхідно мати 2 чи 1 тис. осіб і навіть менше. Але, місто — це не лише певна кількість жителів, але й переважання міського способу життя.
Проаналізуйте мал. 163 та зробіть відповідні висновки.
Визначна роль у формуванні систем розселення належить містам-мільйонерам. Сьогодні їх є на планеті понад 300. В Україні в 2015 р. було 3 міста-мільйонери — Київ (2,9), Харків (1,4) і Одеса (1,02). Дніпропетровськ і Донецьк статус міст-мільйонерів втратили ще декілька років тому.
Сьогодні в Україні 1345 міських поселень. Цю кількість складають не лише міста, але й селища міського типу. Деякі з міст мають вищий статус — обласного або республіканського значення. На політичній карті України вони позначені літерами більшого формату. До селищ міського типу зараховують населені пункти, чисельність жителів у яких є меншою за 10 тис. осіб, але більшість з них не зайнята в сільському господарстві і тому має статус міського поселення. Це може бути селище, де більшість людей працює на шахті, на промисловому підприємстві, у санаторіях і будинках відпочинку тощо.
Найбільша чисельність міст у Донецькій, Львівській, Луганській, а селищ міського типу — у Донецькій, Луганській і Харківській областях. Майже п'ята частина всього міського населення країни зосереджена в містах з чисельністю жителів від 100 до 500 тис., близько 12 % мешкає в містах-мільйонниках.
Знайдіть на політико-адміністративній карті України ці області, міста-мільйонери, міста чисельністю 500 тис. мешканців, та міста від 100 тис. мешканців своєї області. Підпишіть та позначте їх на контурній карті.
Країни | Мінімальна чисельність населення, прийнята для визначення статусу міста | Додаткові критерії |
Данія | 250 | |
Ісландія | 300 | |
Канада, Малайзія, Шотландія | 1000 | |
Ірландія | 1500 | |
Аргентина, Португалія, Франція, Німеччина, Чехія, Словаччина | 2000 | |
США, Таїланд | 2500 | |
Південна Корея | 4000 | |
Індія, Туреччина, Грузія | 5000 | Менше 25 % населення міста в Грузії зайняті у сільському господарстві |
Україна, Молдова, Греція, Іспанія | 10000 | Менше 50 % населення міста в Україні і в Молдові зайняті в сільському господарстві |
Російська Федерація | 12000 | Менше 15 % населення міста зайняті в сільському господарстві |
Ізраїль, Болівія, Бразилія, Коста-Ріка, Еквадор, Гаїті, Нікараґуа | Кількісний критерій не застосовується | Містом вважається центр несільськогосподарського виробництва та послуг |
Велика Британія, Болгарія, Угорщина, Нова Зеландія, Норвегія, Параґвай, Польща, Фінляндія, Швеція, Японія | Статус міста визначається законодавчо | Менше 50 % населення міст у Фінляндії зайнято в сільському господарстві |
Мал. 163. Критерії чисельності населення для виділення міст у різних країнах
За кількістю жителів міста поділяють на малі (до 50 тис. осіб), середні (від 50 до 100 тис.), великі (від 100 тис. до 1 млн) і міста-мільйонники. Наведена класифікація міст не єдина, однак вона найкраще підходить для навчальних цілей.
Великі міста формувалися на українській землі з давніх-давен. Усі вони не раз були зруйновані. Їх основою були фортеці та замки князів і знаті (мал. 164). На Правобережній Україні майже на кожній значній горі знаходився князівський замок, навколо якого формувалися міські поселення. Найбільше їх було на Поділлі, Волині і Галичині. Назви міст Остріг, Вишнівець, Чарторийськ, Глинськ, Збараж, Зборів тощо утворені від прізвищ українських князів, які в них мешкали. Багато тисяч років тому на межі сучасних Полтавської і Сумської областей існувало місто Гелон, описане ще Геродотом. Знищене в 513-512 рр. до н.е. воно налічувало близько 200 тис. жителів і було на той час одним з найбільших міст світу. І сьогодні туристів вражають подвійні фортечні вали довжиною майже 40 км, що залишилися на руїнах Гелона.
Мал. 164. Замки: а) Золочівський; б) Шенборн; в) Кам'янець-Подільський; г) Олеський; д) Паланок; е) Підгорецький
Знайдіть інформацію про це місто, поділіться нею з однокласниками і однокласницями.
Київ був столицею і великим містом упродовж багатьох століть. Про це свідчать понад 55 скарбів римських монет, знайдених тут, а також знамениті давні Змійові вали, які тягнуться кількома рядами близько 2000 кілометрів і прикривають Київ з півдня. Висота їх після спорудження іноді досягала 20 м (Китайська стіна має висоту 6 м). Зверху на валах жителі міста будували дерев'яні бастіони для озброєної охорони своєї священної столиці. Зрозуміло, що зводити такі грандіозні споруди могла лише сильна і добре організована держава і не для захисту села чи хутора.
Класифікація міст за кількістю населення та функціями. Міста виконують різні функції. Вони спеціалізуються на одному чи кількох видах діяльності. Є міста-транспортні вузли, науково-освітні центри, курорти чи військові бази. Столиця кожної держави відрізняється від інших міст країни. Може, це й не найбільше місто, але виконуючи столичні функції, воно має притягальну силу для людей, капіталів, організацій. Тут найбільше можливостей для реалізації здібностей і професійних здібностей людини.
Функція міста — це його призначення в суспільстві. Класифікація міст проводиться за характером функцій, які вони виконують.
У міста завжди було багато функцій. За рабовласницького ладу та в часи Середньовіччя оточені мурами, захищені різноманітними укріпленнями, вони виступали як пункти захисту від ворогів не тільки жителів міст, а й селян з найближчих околиць. У сучасному світі така функція зникла, проте з'явилось багато інших:
- адміністративна — зосередження управлінських структур, державних, політичних інститутів, що забезпечують керування певними територіями або державою в цілому (столиці держав, центри штатів, областей, земель тощо);
- промислова — зосередження промислового виробництва, фабрик, заводів, різноманітних фінансових та виробничих структур, що є основою для зайнятості населення міста, а інколи його найближчого оточення;
- транспортна — перші міста будувалися на перехресті торговельних шляхів, на березі річок, озер, морів, що сприяло розвитку портового господарства. Це зумовлює і їх сучасну функцію як центрів транспортних мереж;
- торговельна — міста і до цього часу залишаються основними центрами, де реалізується величезна кількість товарів, укладаються угоди купівлі-продажу товарів оптовими партіями, функціонують різноманітні біржі тощо;
- міста — науково-технічні центри — розвиток освіти та зростання кількості освітніх і наукових закладів у містах створили умови для функціонування лабораторій та науково-дослідних інститутів задля подальшого розвитку держав;
- міста — культурні центри — філармонії, консерваторії, театри, музеї та інші культурні заклади, виставкові центри, які дають змогу місцевим жителям та туристам збагатити свій духовний світ та інтелектуальний рівень. У таких містах живе і працює більшість художників, письменників, артистів, музикантів;
- міста — курортні центри — це частина міст, що знаходяться в зонах відпочинку, на берегах морів і річок, у передгірних районах, мальовничих лісових куточках, біля лікувальних джерел. Тисячі людей відвідують їх з метою відпочинку або лікування.
Доберіть до кожної з вказаних функцій міст конкретні приклади. Об'єднайтеся в групи з однокласниками та проведіть вікторину.
У світі понад 50 % населення живе в містах. Як і в Україні, їх функції є різними. Найбільше міст, в яких поєднуються промислові, торговельні, транспортні, адміністративні функції. Але є й такі, які спеціалізуються на одному переважаючому виді діяльності. Наприклад, порт Суец — великий транспортний вузол; міста Гейдельберг, Кембридж, Дубна — науково-освітні центри; Карлові Вари, Ніцца — міста-курорти; Тулон — місто — військова база; Єрусалим, Мекка — релігійні центри. Серед міст, які виконують політико-адміністративні функції, виділяються міста, які спеціально побудовані як столиці (Бразиліа, Астана, Канберра).
Знайдіть та підпишіть ці міста на контурній карті.
Оскільки міста розвиваються швидше, частка селян постійно скорочується. Але в багатьох країнах світу до сьогодні переважає сільське населення, наприклад, в Індії.
В Україні 30,9 % людей мешкають у селах, ведуть сільський спосіб життя, зайняті переважно в сільському господарстві. За кількістю жителів села поділяють на малі (до 500 осіб), середні (500-1000) і великі (декілька тисяч осіб). За чисельністю переважають малі села (57 %) на Поліссі, у лісостепу — середні, у степу — великі. Кількість сіл у нашій країні невпинно зменшується. Великий вплив на характер цих поселень мають природні умови.
У країні ще є кілька областей, де сільські жителі переважають (Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька). Половина всього населення Вінницької області мешкає в сільській місцевості, яка має найсприятливіші умови у світі для агропромислового виробництва.
Систему розселення становлять населені пункти разом зі зв'язками між ними. У різних країнах в поняття «місто» і «село» вкладають різний зміст. В Україні розрізняють міста, селища міського типу (смт) і села.
У світі понад 50 % населення живе в містах, які виконують різні функції. Більшість міст поєднують адміністративні, промислові, торговельні, транспортні функції. Є міста, що спеціалізуються на одному переважаючому виді діяльності.
В Україні 30,9 % людей мешкають у селах, ведуть сільський спосіб життя і зайняті переважно в сільському господарстві. Кількість сіл в Україні невпинно зменшується.
Як люди розселилися по Землі. З огляду на археологічні знахідки, «колискою» людства вчені вважають порівняно невеликі території, що охоплюють Південну Європу, Південно-Західну Азію та Північну Африку. Освоюючи нові землі, люди розселялися по планеті. Спершу від своєї «прабатьківщини» вони рухалися на північний захід — в Європу, на північний схід — в Азію, та на південь, вглиб Африки. Близько 30 тисяч років тому через материковий перешийок, який тоді існував на місці Берингової протоки, мисливські племена, полюючи на мамонтів, перейшли до Північної Америки. Звідси люди просувалися на південь, освоюючи Центральну та Південну Америку, а близько 10 тисяч років тому досягай острова Вогняна Земля. Приблизно в той самий час люди прийшли із Азії до Австралії.
Карта розселення людей по планеті
Таким чином, близько 15-10 тис. років тому людина розселилася по всіх освоєних нині територіях, але дуже нерівномірно. Мешкаючи в різних природних умовах, люди набували різних зовнішніх ознак: кольору шкіри, кольору та форми волосся, рис обличчя. Так виникли біологічні групи людей — раси.
З переходом до рабовласництва у процесі поділу праці, що привів до відокремлення промисловості та торгівлі від землеробства, виникла нова форма поселення — місто. У містах спершу жила невелика частка населення, нині мешкає більше як половина. Що вважається містом? Чому дедалі більше зростає частка міського населення? І чи в усіх країнах справді вона зростає?
На ці та багато інших запитань дає відповіді наука географія населення. Вона вивчає закономірності розміщення людей, типи поселень і форми розселення, а також структуру та склад населення.
Розселення — це розміщення населення по території та розподіл його за різними типами поселень. Розглянемо розміщення людей на планеті за двома характеристиками: густота населення та розподіл людей за різними типами поселень.
Середня густота населення світу. Населення на Землі розміщене вкрай нерівномірно. Приміром, на 7 % площі суходолу зосереджено до 70 % населення світу. Водночас 15 % площі материків і островів займають «білі плями» — зовсім незаселені території. Для формування уявлення про поширення людей по території існує показник густоти населення та відповідна тематична географічна карта.
Густота (щільність) населення — ступінь заселеності певної території, чисельність постійного населення, що припадає на одиницю площі (зазвичай на 1 км2). У зв’язку зі зростанням кількості населення на планеті зростає і середній показник густоти населення. Приміром, 1890 р. він становив 12 осіб/ км2, 1950 р. — 18 осіб/км2, 1992 р. — 40 осіб/км2, а на сьогодні — 48 осіб/км2. Але цей показник значно коливається на різних територіях.
Дуже високим вважається показник густоти населення, що становить понад 200 осіб/км2. Він характерний, зокрема, для Бельгії, Нідерландів, Великої Британії, Ізраїлю, Шрі-Ланки, Республіки Корея. Найвищою ж у світі густотою населення серед великих країн вирізняється азіатська держава Бангладеш — 1102,8 осіб/км2. Дуже низькою вважається густота населення в таких країнах, як Австралія, Канада, Монголія, Лівія, Мавританія, Намібія. Тут вона становить менше як 4 особи/км2.
Ареали найбільшої густоти населення
Більша частина населення Землі проживає у північній (90 %) і східній (85 %) півкулях. Проте в межах як окремих материків, країн, так і частин світу існують великі контрасти щодо густоти населення. Що ж їх спричиняє?
Причини різної густоти населення. З давніх-давен головним обмежувачем розселення людей був природний чинник. Про це свідчать такі факти: постійні населені пункти на планеті розміщені на південь від 78° пн. ш. та на північ від 54° пд. ш.; 80 % людства живуть на рівнинах; понад 50 % — на відстані від моря не більше ніж 200 км, а 30 % — не далі ніж 50 км від узбережжя. Водночас малозаселеними є пустелі, вкриті льодовиками простори, тундра, вологі екваторіальні ліси.
Другим є історичний чинник. Найгустіше заселені райони давнього освоєння, де формувалася людина сучасного типу або існували могутні цивілізації давнього світу. Тому густозаселеними регіонами лишаються й нині Європа, Південна та Східна Азія (пригадайте, які давні держави існували на цих територіях). Потужні міграційні потоки з Європи після епохи
Великих географічних відкриттів спричинили більшу густоту населення саме східного узбережжя Америки.
Третім чинником є демографічний. Адже чисельність і густота населення швидше зростають у країнах із другим типом відтворення. Навпаки, демографічна криза та депопуляція призводять до зменшення кількості та густоти населення.
Нарешті завжди розміщення населення залежало від економічного чинника, тобто рівня розвитку та розташування виробництва. Ще у давнину в зв’язку з розвитком сільського господарства були території, що «притягували» людей: долина Нілу, Індо-Гангська низовина, Велика Китайська рівнина. З початком розвитку промисловості утворилися великі осередки підвищеної густоти населення в Європі та на сході Північної Америки. Тепер дедалі частіше господарство тяжіє до морських шляхів, які визначають економічні зв’язки між більшістю країн сучасного світу. Тому й густота населення зростає в цих районах.
Ареали найбільшої густоти населення в світі. Під дією всіх перелічених чинників у світі склалося три великих ареали максимальної густоти населення. Найбільшим серед них є Південна та Східна Азія. Середня густота населення тут становить 200-600 осіб/км2, а в деяких місцях 1000—2000 осіб/км2.
Другим ареалом підвищеної густоти населення є Захід на та Центральна Європа, де цей показник у середньому становить 100-200 осіб/км2. Найбільшої концентрації досягає цей показник у чотирикутнику міст Ліверпуль (Велика Британія) — Гамбург (Німеччина) — Базель (Швейцарія) — Париж (Франція). Тут густота населення зростає до 1000-3000 осіб/км2, а на заході Німеччини навіть до 5000 осіб/км2. Найменшим цей показник є в Ісландії — 2,6 оеоби/км2. А європейська держава-карлик Монако формально вирізняється найбільшою середньою густотою населення серед країн світу, тут вона становить 18 865,5 осіб/км2.
Східне узбережжя Північної Америки є третім ареалом дуже високих показників густоти населення — 200-300 осіб/км2.
В основному в ареалах максимальної густоти населення розташовані й країни з найбільшою кількістю людей (понад 100 млн осіб). Таких країн найбільше в Азії.
Густота населення в Україні. Середня густота населення в Україні становить 74,5 осіб/км2, що у 1,5 разу більше за середній показник по світу, але значно нижче, ніж у більшості країн Європи. Проте в останній період у результаті депопуляції населення нашої країни вона має тенденцію до зменшення.
Місце України серед країн Європи за показником середньої густоти населення
Густота населення в різних областях неоднакова. Це можна простежити за картою густоти населення. На ній по-різному показана густота міського та сільського населення. Розміщення міського населення позначено пунсонами, сільського — способом картограми. Простежимо за цією картою територіальні зміни показника густоти населення в Україні. Вони зумовлені природними, історичними, економічними й екологічними причинами.
Найвища густота населення характерна для східних і західних областей, а також Київської області (разом із Києвом). Максимальну густоту населення зафіксовано в Донецькій області — 160,2 осіб/км2. Із центральних областей найгустіше заселено Дніпропетровську область — (101,7 осіб/км2). Тут високі показники густоти забезпечуються за рахунок міського населення. Цьому сприяє високий рівень індустріалізації цих територій. Серед західних найщільніше заселено Львівську (115,1 осіб/км2) та Чернівецьку (111,9 осіб/км2) області, але вже за рахунок сільського населення.
Досить низька густота населення у поліських і степових областях України. Так, мінімальний показник спостерігається у Чернігівській області — 32,5 особи/км2, де значний вплив на густоту населення мають природні показники. Тут високий показник лісистості території, значна заболоченість, малородючі ґрунти. Тому мало як міських, так і сільських поселень. До таких регіонів також належать північні частини Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської та Сумської областей.
На півдні найнижча густота населення у Херсонській області — 37,2 осіб/км2. Це пов’язано як із природними причинами (посушливі степові райони), так і з історичними (район пізнього господарського освоєння людиною). Такі показники також характерні для таких степових областей, як Миколаївська, Запорізька й Одеська.
Середня густота населення областей України (2016 р.)
Трапляються малозаселені території навіть у межах областей із високим середнім показником густоти населення. Наприклад, це гірські райони Закарпатської, Львівської, Чернівецької областей, Автономної Республіки Крим.
Із другої половини XX ст. на розміщення населення України дедалі більшого впливу набуває екологічний чинник. Наприклад, 1986 р. були повністю відселені мешканці міст і сіл 30-тикілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС. Пізніше було визначено й інші території безумовного (обов’язкового) відселення та гарантованого добровільного відселення. Населення залишає й інші зони екологічної кризи, які займають близько 15 % території України.
Значно відрізняється густота міського та сільського населення. У великих містах, які займають лише 2,5% площі країни, сконцентровано майже половину всього населення. Там середня густота населення сягає 1500-4000 осіб/км2. Наприклад, у Києві — 3417,2 осіб/км2. У сільських районах вона знижується до 20-40 осіб/км2.
1. Статевий склад населення.
Статевий склад є однією з найважливіших характеристик населення. Найбільше він впливає на демографічну ситуацію, зокрема на народжуваність, від якої залежить існуюча і прогнозована кількість населення.
Відомо, що в усіх країнах хлопчиків народжується більше, ніж дівчаток (у середньому 106 на 100). Із часом ці показники згладжуються, досягаючи у віці 30—35 років рівності. Потім відбувається збільшення частки жінок, яке досягає максимуму в старшому віці (мал. 1). На ці загальні закономірності накладаються інші чинники. Це відмінності між окремими регіонами і країнами, які стосуються становища жінки в сім’ї й суспільстві, тривалість і рівень життя населення, демографічна політика та історичні події. Так, диспропорції в статевому складі багатьох країн, у тому числі в Україні, пов’язані з воєнно-політичними подіями та міграційними процесами. Тому, як і інші демографічні показники, статева структура населення різних регіонів і країн істотно відрізняється.
Мал. 1. Жінки в середньому живуть на п'ять років довше за чоловіків.
Майже в 140 країнах світу жінок більше, ніж чоловіків. Проте за кілька останніх десятиліть кількісне переважання чоловіків дещо зросло. У першу чергу це досягається за рахунок азіатських країн. Так, у Саудівській Аравії на 100 жінок припадає 119 чоловіків, в Індії — 108, у Китаї та Пакистані — 106, у Малайзії та Ірані — 103. Середньосвітовий показник — 100 жінок/101 чоловік.
В Україні в середньому на 100 жінок припадає 86 чоловіків. При цьому спостерігаються регіональні відмінності: менші статеві диспропорції в деяких областях західної частини України. Так, у Закарпатській області на 100 жінок припадає 92,9 чоловіка (найвищий показник у країні), у Львівській — 90,1, в Івано-Франківській — 89,3. Найбільша диспропорція в Чернігівській області — 83 чоловіка на 100 жінок, у Харківській області вона складає 84,8 на 100, у Київській — 85,9 на 100.
2. Тривалість життя населення.
Середня очікувана тривалість життя у світі у 2015 р. склала 70 років. В останні десятиліття досягнуто значних успіхів у збільшенні цього показника. Так, від 2000 до 2015 р. він підвищився на три роки. Причому збільшення відбулося у всіх регіонах.
У Європі очікувана тривалість життя становить 77 років. Найбільш високими є показники в Західній Європі, особливо в її центральній і північній частинах, зокрема в Ісландії, Швеції, Франції, Норвегії (у цих країнах очікувана тривалість життя становить 81—82 роки). У Латинській Америці середній показник складає 75 років. Тут за цим показником відстає тільки найбідніша держава Америки — Гаїті. В Азії середній показник тривалості життя становить 72 роки, найдовше живуть у Японії та Сингапурі (83—84 роки).
Тенденції, характерні для всього світу, знайшли відображення і в Україні: якщо у 2000 р. середня очікувана тривалість життя становила 68 років, то у 2014 р. — майже 71,4 року.
У всіх областях України, крім Закарпатської, у міських поселеннях тривалість життя приблизно на два роки вища, ніж у сільських. Особливістю України, як і низки інших держав Центральної Європи, є значно більша (на 10 років) середня тривалість життя жінок порівняно із чоловіками (76 та 66 років відповідно). На показник очікуваної тривалості життя впливають такі чинники: рівень матеріального забезпечення, стан системи охорони здоров’я, екологічна ситуація тощо.
3. Віковий склад населення.
Віковий склад (структура) — важлива характеристика населення. Її аналіз дає змогу передбачити кількість трудових ресурсів та людей пенсійного віку, потребу в дошкільних дитячих закладах і закладах освіти тощо. Цей показник залежить від народжуваності, смертності та тривалості життя. Якщо йдеться про конкретний регіон або країну, то до цих чинників додається вплив історичних подій (у першу чергу пов’язаних із воєнними діями), демографічної політики та міграції. У свою чергу, від вікового складу залежить багато демографічних показників, що стосуються природного руху населення. Так, із підвищенням частки населення старшої вікової групи зменшується народжуваність, а смертність збільшується.
Аналізуючи віковий склад населення, виділяють три основні вікові групи: молодшого віку — діти від народження до 14 років, середнього — від 14 до 59 років і старшого — понад 60 років (у міжнародній статистиці також використовується показник «65 років і старше»). Цей розподіл є основою для оцінки біологічної «молодості», «зрілості» або «старості» суспільства (мал. 2). Населення світу в цілому майже зріле (середній вік становить 29,6 року). Проте окремі регіони вражають «молодістю», у першу чергу Африка (наприклад, середній вік у Нігері — 15 років, в Уганді — 16 років). Інші наближаються до «старості», передусім це країни Європи та Японія (мал. 3). Наприклад, середній вік населення Німеччини — 46 років, Японії — майже 47 років.
Мал. 2. «Старіння» населення — одна з домінуючих тенденцій XXI ст. Якщо зараз кожній дев'ятій людині у світі 60 років або більше, то до 2050 р., згідно з прогнозами, у такому віці перебуватиме вже кожна п'ята людина. Це явище має важливі й далекосяжні наслідки для всіх сфер життя суспільства.
Мал. 3. Японія — єдина країна у світі, де населення старшої групи становить 33 %, тобто третину. Очікується, що у 2050 р. таких країн буде 64.
У 2015 р. у світі населення молодшого віку складало 26 %, середнього — 62 %, старшого — 12 %. Як і в інших випадках, відмінності між окремими регіонами є дуже суттєвими. У першу чергу це стосується різниці між молодшою та старшою віковими групами у високорозвинених та бідних (найменш розвинених) країнах.
Докладну інформацію про склад населення світу та окремих країн можна отримати на підставі аналізу статево-вікових пірамід. Вони відображають у відсотках співвідношення чоловіків і жінок різного віку у вигляді стовпчикових діаграм. Ліворуч від осі графіка позначено кількість чоловіків, праворуч — жінок (мал. 4).
Мал. 4. Статево-вікові піраміди (2014 р.): а) Україна; б) Китай; в) Бразилія; г) Німеччина.
За віковим складом населення Україна входить до групи держав Центральної Європи. Для них характерне поступове зменшення частки населення молодшої вікової групи (середній показник — від 14 до 16 %), відносно стабільна середня вікова група (61—64 %), збільшення частки старшої вікової групи (21—26 %).
В Україні три області (Рівненська, Закарпатська та Волинська) мають частку населення молодшої вікової групи більшу, ніж у старшої (19—20 % проти 17—18 %). В інших адміністративних одиницях кількість населення молодшої вікової групи менша за кількість старшої. В окремих випадках різниця суттєва: так, у Сумській 13 % проти 24 %, у Чернігівській — 13 % проти 27 %.
Слід відзначити специфічні особливості вікової структури міського й сільського населення. Відплив молодих людей до міст призводить до того, що частка осіб старшої вікової групи в сільській місцевості, як правило, вища, ніж у містах.
Процес «старіння» населення світу викликає цілий комплекс проблем і потребує перспективного економічного й соціального регулювання в більшості країн, у тому числі в Україні.
Над вирішенням цих та інших питань в Україні, зокрема, працюють фахівці Інституту демографії та соціальних досліджень. Вони продовжують традиції, які заклали вчені, що раніше вивчали населення. Серед них важливе місце належить П. П. Чубинському. Ви вже знаєте, що він очолював експедицію в Південно-Західний край (1869—1870 рр.). За її підсумками в 1872—1878 рр. було видано збірник праць у семи томах. Особливу увагу П. П. Чубинський приділив головним подіям у житті людей — народження, одруження, смерть тощо, показавши на яскравих прикладах важливість обрядових дійств, пов’язаних із ними.
Головне
• Статевий склад впливає на демографічну ситуацію у світі, в окремих регіонах і країнах.
• У всьому світі на 100 жінок припадає 101 чоловік.
• В Україні в середньому на 100 жінок припадає 86 чоловіків.
• Середня очікувана тривалість життя у світі досягла 70 років. В Україні цей показник становить 71,4 року.
• У віковому складі населення виділяють три основні вікові групи: молодша, середня і старша. Найбільша різниця у взаємному співвідношенні кількості осіб молодшого й старшого віку спостерігається між Європою та Африкою. Україна входить до групи держав Центральної Європи, для яких характерне поступове зменшення частки населення молодшої вікової групи та збільшення частки старшої.
2.Перегляньте відео
https://www.youtube.com/watch?v=9nbygmTxYnA
2. Прочитайте інформацію.
Що таке міграції та їх основні види.
На кількість населення певного регіону чи окремої країни, окрім природного руху,
впливають переміщення людей по території — механічний рух населення.
Його називають міграціями.
Міграції (з латини — переселення) — переміщення людей на інші території зі зміною місця проживання назавжди або на певний час.
Міграції розрізняють за кількома ознаками. За тривалістю вони можуть бути сезонними, тимчасовими та на постійне місце проживання. За керованістю міграції бувають організовані, неорганізовані та примусові
(через військові дії, політичний тиск, природні катастрофи). За напрямом переїзду розрізняють міграції внутрішні, тобто в межах країни, тазовнішні — до інших держав. Розрізняють також міграції за причинами (мотивами) переселення.
Класифікація міграцій
Внутрішні та зовнішні міграції. Внутрішні міграції притаманні всім державам. Найчастіше відбувається переселення людей із села в місто, що більше відповідає економічним, соціальним і культурним запитам людей. Так відбувається перерозподіл населення між великими та малими містами. Для великих за площею країн (Росія, Китай, Казахстан, Канада, США, Бразилія, Австралія) притаманне переселення в райони нового освоєння. Існують також «маятникові» міграції — щоденні переїзди людей між містом і передмістям на роботу або навчання.
Зовнішні міграції в історії людства суттєво вплинули на освоєння світу, а також на расовий, національний, релігійний склад населення. Через масовий характер зовнішні міграції спричиняють значні зміни чисельності населення країн і цілих регіонів. Людей, які здійснюють переміщення, називають мігрантами. Виїзд за межі країни на постійне місце проживання називають еміграцією (з латинського — виселення), а відповідно самих переселенців — емігрантами.
В’їзд громадян на постійне місце проживання до країни отримав назву імміграція (від латинського — вселяюся), а людей, які приїздять, називають іммігрантами. Різниця між кількістю емігрантів та іммігрантів — це сальдо міграцій. Воно може бути додатним, якщо переважають прибулі люди, та від’ємним, якщо тих, хто залишив країну, більше, ніж прибулих.
Лідерами серед країн за кількістю емігрантів є Росія, Мексика й Індія. У першій десятці також є Україна та Китай.
Причини (мотиви) міграцій. Міграції спричиняються економічними, політичними, національними, релігійними й екологічними чинниками. Головними серед них є економічні чинники. Зокрема, до еміграції спонукали освоєння незаселених територій і пошук роботи. Найбільше таких емігрантів дала Велика Британія, жителі якої розселилися
в Америці, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці. Розрізняють фізичні й інтелектуальні економічні міграції. Фізичні
міграції передбачають пошук некваліфікованої низькооплачуваної роботи за кордоном переважно в сільському господарстві, будівництві, сфері обслуговування. Спостерігається еміграція робочої сили із слаборозвинених країн до високорозвинених. Чималими осередками трудової імміграції нині стали Західна Європа, США, а також країни Перської
затоки та Південна Африка. У повоєнні роки дещо змінилися напрями переїздів. Скоротилася частка заморських міграцій, натомість внутрішньоконтинентальних стало більше. Наприклад, у Західній Європі працюють робітники з країн Середземномор’я (Туреччини, Італії, Іспанії, Греції, Марокко, Єгипту). Першість за кількістю тимчасових робітників у
Європі посідає Німеччина. До США нині більше їдуть із Латинської Америки (особливо з Мексики), до нафтодобувних держав Перської затоки та Південної Африки — із сусідніх країн, що розвиваються. Емігранти часто
працюють на низькооплачуваних роботах, нерідко опиняються на дні суспільства. Із 30-х рр. XX ст. виник повий різновид економічних міграцій — інтелектуальні, або «відплив умів». Сутність його полягає в переманюванні спеціалістів високої кваліфікації з одних країн до інших. Започаткували це явище США, коли вивезли з Німеччини кілька тисяч учених-фізиків. Тепер залучають до роботи іноземних спеціалістів також країни Західної Європи та Канада. Здебільшого це вихідці з бідних країн Азії, Африки, Латинської Америки, які зазнають унаслідок «відпливу умів» матеріальних збитків та інтелектуальної шкоди. Особливо в наш час зростає попит на біологів, фізиків, хіміків, а також людей творчих
професій: акторів, поетів, художників. Політичними причинами міграцій є війни, революції, ліквідація колоній, зміни державних кордонів тощо. Активні міграційні потоки між німцями і поляками були спричинені наслідками Другої світової війни. Після розпаду британської, французької та португальської колоніальних імперій повернулися на батьківщину колоністи. У 1990-х рр. найбільші потоки емігрантів спостерігалися на Балканах під час громадянської
війни, що стала наслідком розпаду Югославії на ряд суверенних держав. Ці території залишило понад 2,5 млн біженців.
Релігійні міграції можуть мати тимчасовий характер (наприклад, паломництво до святинь) чи постійний. Після розпаду Британської Індії на її території утворилися дві держави, що сповідують різні релігії Індія, Де переважають індуїсти, і Пакистан, де державною релігією є мусульманство (іслам). Через релігійне несприйняття одне одного почалися
міграційні потоки мусульман із Індії до Пакистану, а індуїстів — у зворотному напрямку, які тривають і донині.
Трапляються міграції, що мають національне підґрунтя. Наприклад, коли 1948 р. було створено державу Ізраїль, туди тільки за перших чотири роки існування єврейської держави прибуло 700 тис. іммігрантів із країн Європи, Азії, Африки.
Останнім часом до причин міграцій додалася ще одна — екологічна. Люди залишають райони екологічних катастроф, де існує загроза для їхнього здоров’я та життя, й переселяються в екологічно безпечніші умови. Так сталося після катастрофи на Чорнобильській АЕС.
Сучасні міграції здебільшого контролюються державними органами, які покликані створювати сприятливі життєві умови для іммігрантів, контролювати їх кількість і склад. Існує багато міжнародних угод, які регулюють напрями міграційних потоків для раціональнішого використання робочої сили.
Міграційні процеси в Україні.
постійне місце проживання. В Україні поширені й сезонні міграції: переїзди, що пов’язані з тимчасовою роботою чи до місць відпочинку. Суттєве значення мають «маятникові» міграції. Сотні тисяч громадян України щодня їдуть на роботу з приміської зони у міста, ввечері повертаючись додому. Головними в нашій державі є економічні чинники міграцій, викликані переважно пошуком роботи. Основні потоки фізичної еміграції з України спрямовані до Росії та країн Європи. Масштаби трудової міграції з України оцінюються у 1,4-2,7 млн осіб, з них більше половини — нелегали.
Основні країни трудової імміграції — Росія (48 %), Чехія (12 %), Італія (13 %), Польща (8 %), Угорщина, Іспанія, Португалія (по 3 %). Громадяни України складають найбільшу групу легальних мігрантів у країнах Європейського Союзу. Набули поширення й інтелектуальні еміграції «відплив умів») з України.
У результаті політичних причин загострилася проблема незаконного в’їзду в Україну біженців із країн Азії. Внаслідок військової конфронтації на Донбасі з 2014 р. виникла проблема внутрішніх біженців із зони бойових дій. Приміром, із окупованих територій Криму, Донецької та Луганської областей вимушені були переселитися в інші частини України
понад 1 млн осіб. Типовим прикладом міграцій на національному підґрунті у межах України є повернення на свої історичні землі репресованих у роки Другої світової війни кримських татар та їх нащадків. Через екологічні причин багато людей залишили свої домівки у зоні відчуження, що виникла після аварії на Чорнобильській АЕС, і переселилися в райони,
де немає загрози для їхнього здоров’я та життя. Міграційна політика в Україні. В Україні розроблено
міграційну політику, метою якої є зменшення масштабів зовнішньої міграції, стимулювання повернення емігрантів на батьківщину та контроль за перетином державного кордону. Міграційна політика — цілеспрямована діяльність держави, пов’язана з регулюванням і контролем міграційних процесів. Міграційна політика суттєво впливає на стан трудового потенціалу і є складовою загальної демографічної політики. Адже найчастіше виїжджають за кордон люди
працездатного віку. За даними дослідженнь Україну залишає майже дві третини мігрантів віком від 15 до 39 років, які становлять основний трудовий потенціал держави. Майже третина емігрантів — люди з вищою
освітою. Широкомасштабна еміграція людей такого віку негативно впливає на шлюбність і народжуваність, тобто формування трудового потенціалу. В Україні розроблено Закон «Про основні засади міграційної політики», в
якому подано тлумачення державної міграційної політики. Її основними напрямами є: регулювання міграції громадян, іноземців та осіб безгромадянства; допомога біженцям, раніше депортованим особам та іншим
особам, які потребують допомоги; повернення кваліфікованих людських ресурсів до України; прогнозування міграційних потоків. Українська діаспора та її склад. Добровільна та вимушена еміграція українців протягом тривалого часу сформувала в світі значну українську діаспору. До неї належать українці, які проживають за межами своїх етнічних земель і зберігають національну самобутність (мову, культуру, звичаї, традиції тощо). Оскільки українські етнічні землі значно ширші за сучасну територію України, не всі українці, що живуть поза сучасними межами держави, є діаспорою.
Діаспора (з грецької — розпорошувати) — це перебування значної частини нації поза межами своїх історичних (етнічних) земель у результаті добровільної чи примусової еміграції. Нині понад 10 млн українців живуть за межами своєї історичної батьківщини. У минулому столітті етнічні українські землі входили до складу різних держав.
Західноукраїнські землі були у складі Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Східні — у складі Російської Імперії, а потім Радянського Союзу. Цим пояснюється формування західної та східної
української діаспори. їх виділення має не стільки географічне, скільки історичне підґрунтя. Східна діаспора проживає в межах країн колишніх республік Радянського Союзу. Західна діаспора — поза межами СРСР, тобто в
країнах Західної Європи, Америки, Австралії, Азії, Африки. Формування української діаспори. Українська діаспора
формувалася протягом тривалого часу. Найбільш активно цей процес розпочався наприкінці XIX ст. й умовно поділяється на чотири основні етапи, або чотири хвилі, еміграції. До початку Першої світової війни тривала перша хвиля еміграції. Тоді
із західних територій України відбувалося масове переселення українців за Атлантичний океан у пошуках роботи. Найбільше осіб українського походження осіло у США, Канаді, Бразилії, Аргентині. Водночас активне
освоєння необжитих земель Російської імперії спонукало масове переселення українців на схід: за Урал, у Західний Сибір, на Далекий Схід. У період між Першою та Другою світовими війнами здійснювала друга хвиля еміграції з України. Її викликали як економічні причини, так і політичні (революція, громадянська війна, репресії). В цей час особливо
збільшується кількість українців у країнах Європи та Північної Америки. У Радянському Союзі до Сибіру виселяють «ворогів народу»: куркулів, духовенство, політичних в’язнів.Третя хвиля еміграції розпочалася у роки Другої світової війни.
Внаслідок війни чимало полонених українців опинилося в країнах Європи, інші потрапили до Сибіру через політичні переслідування. Пізніше за участю українців розпочалося землеробське освоєння степів Казахстану та
долин Киргизії, промислове освоєння нафтогазоносних родовищ Західного Сибіру Росії та ін. Із 90-х рр. XX ст. розпочалася четверта хвиля еміграції. Останні десятиліття набули поширення трудові міграції та «відплив умів» до економічно розвинених країн. Нащадки переселенців перших двох хвиль еміграції зазнали значної асиміляції — поглинання іншими націями. Відбувалося засвоєння іншої мови, прийняття чужої культури, що поступово призвело до втрати ними національної самосвідомості. Країни з найчисельнішою українською діаспорою. «Нашого квіту по цілому світу», — говорить українська народна мудрість. Соціальні, політичні й економічні негаразди розпорошували по чужих краях
квіт нашої нації. Українці нині живуть в усіх частинах світу та у багатьох країнах. Найчисельніша українська діаспора існує в Росії — 2 млн осіб.Найбільш населеними українцями регіонами Росії є: Слобожанщина (області,
що межують з Україною), Малиновий Клин (Кубань), Жовтий Клин (Поволжя), Сірий Клин (Західний Сибір), Зелений Клин (Приморський і Хабаровський краї, Сахалінська й Амурська обл.). Особлива роль належить українській діаспорі Канади. Нині тут проживає близько 1,2 млн українців, що становить 3,1 % усього канадського населення. Більшість українців розселилися в степових провінціях, де вони становлять 6-10 % населення. Вінніпег — головний центр української
культури в Канаді є побратимом Львова. США — третя за чисельністю української діаспори країна світу. Тут мешкає близько 1 млн осіб українського походження. Понад 90 % українського населення живе у містах: Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго, Пітсбургу, Детройті, Клівленді. 75 % українців США зосереджено у штатах навколо Великих озер.
Численна українська діаспора у Казахстані — близько 800 тис. осіб, що становить понад 5 % населення країни. Українці розселені переважно на півночі Казахстану. Першими поселенцями тут були ще зіслані у XVIII ст.
учасники придушеного гайдамацького руху, відомого як Коліївщина. Активно переселялися українці в пошуках вільних земель наприкінці XIX — початку XX ст. У роки радянської влади приїздили робітники на нові новобудови
Казахстану й на освоєння цілинних земель. Серед країн Європи найбільше вихідців із України проживає в Молдові (близько 600 тис. осіб), Польщі (350 тис.), Білорусі (159 тис.), Словаччині (55 тис.), Латвії (54 тис.) Румунії (51 тис.), Чехії (50 тис.). У країнах Азії українська діаспора досить чисельна в Узбекистані (150 тис.) і Киргизії (70 тис.). У Новому Світі, крім США та Канади, українські переселенці живуть у Бразилії (500 тис.) та Аргентині (300 тис). Більшість із них працюють у сільському господарстві. Наймолодша українська імміграція — в Австралії та Новій Зеландії. В цих нині налічується до 35 тис. українців. Нині розширюються зв’язки з українцями зарубіжжя.
1. Прочитайте інформацію та запишіть головне!
Регіональні відмінності демографічних процесів. Населення планети розміщене дуже нерівномірно.
Сучасні регіональні відмінності демографічних процесів намагається пояснити теорія демографічного переходу. Це концепція, яка застосовується в сучасній географії населення для пояснення зміни типів відтворення населення в різних регіонах Землі.
Наприкінці ХІХ ст. вчені зрозуміли, що рівні народжуваності і смертності людей визначаються не біологічними законами, а соціальними умовами. Тому нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн безпосередньо впливає на демографічні процеси як у часовому, так і в територіальному аспектах. Згідно з теорією демографічного переходу, людство в різний час і на різних територіях проходить 4 його фази.
На першій фазі, що тривала з кінця ХІХ до 20-х рр. ХХ ст., у промислово розвинених країнах Європи і Північної Америки зниження смертності випереджало зниження народжуваності. Кількість населення, яке було потрібне для здійснення промислової революції, швидко зростала.
У другій фазі після 20-х рр. ХХ ст. у цих самих країнах смертність населення продовжувала зменшуватися, але народжуваність зменшувалася ще швидшими темпами. У результаті приріст населення сповільнився. У цей самий час в інших регіонах світу все залишилося незмінним: висока смертність на тлі високої народжуваності.
Демографія — наука, яка вивчає відтворення, структуру, види розселення та розміщення населення по території.
Для третьої фази характерне підвищення коефіцієнту смертності, обумовлене старінням населення, з одночасним сповільненням зниження народжуваності. До кінця третьої фази коефіцієнт народжуваності залишається дещо вищим за коефіцієнт смертності.
І нарешті, на четвертій фазі коефіцієнт смертності зрівнюється з коефіцієнтом народжуваності або навіть дещо перевищує його. Процес демографічної стабілізації закінчується. У більшості економічно розвинутих країн світу ця фаза почалась десь у 80-х рр. ХХ ст. і триває до сьогодні. Водночас більша частина світу представлена країнами, що розвиваються і продовжують перебувати на першій — початку другої фази.
Сучасний стан демографічних процесів у регіональному вимірі визначає різке прискорення кількісного зростання населення, яке називають демографічним вибухом. Він почався з 1950-х рр. У цей час зниження смертності значно випереджає зниження народжуваності, особливо в країнах, що розвиваються (Африка, більша частина Азії, Латинська Америка). Негативна особливість демографічного вибуху полягає в тому, що зростання приросту населення значно випереджає темпи росту економіки в цих країнах. Наслідком цього є гострі соціально-економічні і політичні кризи.
У період глобалізації і вільного переміщення населення з одних частин світу до інших високі темпи зростання населення в Африці, Латинській Америці і Азії (це понад 70 % населення планети) перетворили демографічний вибух на світове явище. Сьогодні в країнах, що розвиваються, щорічний приріст населення перевищує 2 %. Хоча демографічний вибух і називають тимчасовим явищем, його вплив на сучасні світові соціально-економічні і політичні процеси є все ще доволі значним. Більш того, проблема загострюється.
Глобалізація — це сучасна форма міжнародних відносин, яка характеризується поширенням взаємозалежності між країнами.
Демографічна політика як цілеспрямована діяльність держави з метою збереження або зміни існуючих тенденцій у демографічних процесах, може здійснюватися в двох напрямках: вплив на народжуваність і вплив на смертність. Для зниження смертності підвищують соціальні стандарти, розвивають охорону здоров'я, популяризують здоровий спосіб життя. Одні країни борються за підвищення народжуваності, інші намагаються зберегти її на існуючому рівні чи проводять політику її зменшення. Таким чином, різні країни світу мають не тільки різні, але й протилежні напрямки власної демографічної політики. Та суттєвих результатів боротьба як зі зменшенням народжуваності, так і з її зростанням не дає.
Більшість країн світу мають спільну мету у проведенні демографічної політики — зменшення приросту населення, поліпшення здоров'я і харчування, ліквідування бідності на основі прискореного соціально-економічного розвитку. Планування родини як засіб регулювання чисельності всього населення прийнято урядами багатьох країн: Китаю, Індії, Індонезії, Шрі Ланки та ін. Таїланд за допомогою цілеспрямованої демографічної політики знизив приріст населення з 3,1 % до 1,5 %. Проте уряди деяких країн і католицька церква ідею регулювання приросту населення сприймають негативно.
Регіональні відмінності сучасних демографічних процесів намагається пояснити теорія демографічного переходу, що застосовується в сучасній географії населення для пояснення зміни типів відтворення населення в різних регіонах Землі.
Демографічна політика держав здійснюється у двох напрямах: впливу на народжуваність і впливу на смертність. Мета її проведення — зменшення або збільшення приросту населення, поліпшення здоров'я і харчування, ліквідація бідності.
Великий внесок у дослідження демографічних процесів та побуту українців зробив видатний український учений П. Чубинський.
2. Запишіть головне
ГОЛОВНЕ
Чисельність населення світу постійно збільшується за рахунок Африки та Азії.
Чисельність населення України, що помітно змінювалась в історичному часі, нині зменшується.
Демографічні проблеми - проблеми, пов’язані зі зміною кількості населення та його складу.
Для вирішення демографічних проблем держави розробляють демографічну політику - систему спеціальних державних заходів.
3. Перегляньте презентацію https://naurok.com.ua/prezentaciya-na-temu-kilkist-naselennya-v-sviti-ta-ukra-ni-chinniki-scho-vplivayut-na-kilkist-naselennya-prirodniy-ruh-migraci-migraciyna-politika-derzhav-30559.html
Населенням називають сукупність людей, які постійно живуть на певній території.
Воно є об’єктом вивчення багатьох наук: статистики, соціології, етнографії, географії населення. Питаннями, пов’язаними з кількістю населення та її змінами (динамікою), займається наука демографія. Кількість населення залежить від кількох процесів, які і є об’єктами дослідження демографії.
Насамперед демографія вивчає процеси відтворення населення, тобто зміни поколінь у результаті його природного руху. Природний рух населення характеризується такими показниками, як народжуваність, смертність, природний приріст. Ці показники вимірюються у проміле (‰) або в розрахунку кількості осіб на 1000 жителів (осіб/тис. жителів) за певний період, зазвичай за рік.
Природний приріст – це різниця показників народжуваності та смертності.
Його розраховують за формулою:
Природний приріст (‰) = Народжуваність (‰) – Смертність (‰).
Природний приріст може бути додатним і від’ємним. Додатні показники приросту спостерігаються, якщо рівень народжуваності вищий за рівень смертності. Це норма для більшості країн світу. Утім у низці країн Європи відбувається зворотний процес. Там смертність вища, ніж народжуваність, і природний приріст є від’ємним. Це явище має назву депопуляція.
Депопуляція – систематичне зменшення абсолютної чисельності населення країни або території.
Депопуляція спричинюється до того, що кожне наступне покоління чисельно менше за попереднє. При цьому відбувається «старіння нації» – зростання частки людей літнього віку. Це негативно впливає на процеси відтворення, що зрештою призводить до вимирання нації. Таким чином, природний рух населення впливає на його статево-вікову структуру, що визначає забезпеченість країни людьми працездатного віку.
На чисельність населення, крім природного руху, впливає й механічний рух, або міграції – переміщення людей по території зазвичай зі зміною місця перебування назавжди або на певний проміжок часу.
Також демографія вивчає якість населення, що передбачає передусім його можливість самовідтворюватися. Вона характеризується такими основними показниками, як шлюбність, розлучуваність, рівень здоров’я.
Отже, демографія вивчає такі дані про населення, як кількість, природний рух (відтворення) та механічний рух (міграція), статево-вікова структура, тривалість життя, якість населення. Усі ці показники називають демографічними. До провідних завдань демографії належить аналіз сучасного стану, а також короткочасні та довгострокові прогнози щодо динаміки кількості населення у світі або на окремій території.
Демографія (з грец. – народоопис) – наука, що вивчає кількість і якість населення, а також причини, які призводять до їхньої зміни.
Наука демографія виникла у другій половині ХІХ ст. Одним із засновників українського народознавства був автор тексту Державного гімну України Павло Чубинський (1839–1884). Він очолив експедицію Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яка вивчала етнографію і статистику України. На основі зібраного матеріалу в 1872–1878 рр. опублікував дослідження у семи книгах «Праці етнографічно-статистичної експедиції в ЗахідноРуський край».
Засновником Інституту демографії Академії наук України став видатний демограф, статистик та економіст Михайло Птуха (1884–1961), ім’я якого нині присвоєно цьому закладу. Інститут демографії України створено у 1918 р. У Росії ж подібний заклад почав працювати лише у 1930 р. У 1929 р. Михайла Птуху обрали дійсним членом Міжнародного статистичного інституту. У 1930-х роках ученого кілька разів заарештовували через те, що демографічні дослідження та реальні дані перепису населення в Україні для більшовицького керівництва були небажаними. Воно намагалися приховати наслідки політики Голодомору та репресій. У 1938 р. Інститут демографії було ліквідовано як «шкідливий», а Михайла Птуху перевели у відділ статистики Інституту економіки. Як демограф-практик Птуха розробив схему вивчення демографічних процесів і запропонував методику її реалізації. Його висновки у вивченні шлюбності та смертності населення здобули світове визнання. Важливе значення мають його праці для вивчення наслідків Голодомору 1932–1933 рр. і війни 1941–1945 рр.
Як визначають кількість населення
Для визначення кількості населення окремої країни проводять переписи. Перші з них відбулися у ХVІІІ ст., хоча існують свідчення про подібні заходи ще у Давньому Римі. У ХІХ ст. були одержані перші офіційні дані про чисельність населення більшості країн Європи та деяких країн Америки. В африканських і азіатських країнах (крім Індії та Японії) перші переписи населення відбулися тільки після Другої світової війни. У наш час у більшості країн їх проводять раз на 5–10 років. На українських землях перший перепис у сучасному розумінні відбувся у 1897 р. У радянські часи перший загальний перепис був у 1926 р. Дані перепису 1937 р. було засекречено. Значно достовірнішим був перепис 1939 р. А з кінця 50-х років ХХ ст. переписи проводили раз на 10 років. Єдиний Всеукраїнський перепис населення за часів незалежності відбувся в грудні 2001 р. У період між переписами надають оцінні дані про кількість населення.
Сучасна кількість населення світу та України
Перші спроби оцінити чисельність населення всього світу були в другій половині ХVІІ ст. Тоді населення Землі ледь сягало 550 млн осіб. А зараз у світі живе понад 7,4 млрд осіб (2016). Населення розміщено вкрай нерівномірно.
- У перших двох країнах за чисельністю мешканців сконцентровано понад 1/3 усього людства
- у перших шести – більше 1/2
- а у перших п’ятнадцяти – близько 2/3
Великі регіони світу заселені неоднаково.
- 60,5 % населення зосереджено в Азії. Там із першої п’ятнадцятки країн за кількістю мешканців розташовано 9.
- В останні десятиліття Африка, випереджаючи Європу (де живе 11,2 % населення), вийшла на друге місце: тут тепер проживає майже 14,3 %.
- Далі йдуть Латинська Америка – 8,5 % та Північна Америка (Англо-Америка) – 5,1 %.
- Завершують перелік Австралія і Океанія – 0,5 %.
Україна посідає 31-ше місце у світі та 6-те в Європі за чисельністю населення. У нашій країні проживає близько 45 млн осіб, що становить 0,61 % від населення планети.
Як зростало населення Землі
Населення Землі спершу зростало дуже повільними темпами. Цікаво, що 15 тис. років тому на всій планеті було 3 млн осіб – майже стільки, скільки зараз живе в Києві. На початку нашої ери, за різними оцінками, у світі налічувалося 200–250 млн осіб, що втричі менше сучасного населення Європи. За часів Київської Русі у світі проживало близько 350 млн осіб.
Лише у 1820 р. населення Землі досягло 1 млрд осіб. Це було початком «демографічного вибуху».
«Демографічний вибух» – стрімке зростання кількості населення.
В історії людства умовно виділяють два «демографічні вибухи», які мають свої особливості. Перший з них відбувався у ХVІІІ–ХІХ ст. у розвинутих країнах Західної Європи після так званих промислових революцій.
Особливо швидке зростання кількості населення світу спостерігалося у ХХ ст. Протягом минулого століття відбувся другий «демографічний вибух», який триває й донині. Найвищі темпи природного приросту населення в цей час характерні для найбідніших країн, що розвиваються. Народжуваність у них традиційно була і залишається дуже високою. Однак раніше це компенсувалося значною смертністю населення. Тому й природний приріст був невисоким. Після розпаду колоніальних імперій виникло багато незалежних держав в Африці, Азії, Океанії. За рахунок економічних реформ і підняття рівня медичного обслуговування смертність стрімко знизилася, показник природного приросту пішов угору. З «демографічним вибухом» у країнах, що розвиваються, пов’язано чимало соціальних проблем. Так, у них проживає 75 % населення світу, а разом з тим – 90 % усіх неписьменних, голодуючих і безробітних планети. З 70-х років ХХ ст. спостерігається тенденція поступового сповільнення темпів природного приросту населення Землі. Пік «демографічного вибуху» вже подолали латиноамериканські й азіатські країни, що розвиваються, але на його вершині залишаються країни Африки.
У наш час більшість населення світу сконцентровано саме в регіонах прояву «демографічного вибуху». Проте не всім регіонам сучасного світу властиве явище «демографічного вибуху». У Європі поширюється зворотний процес – демографічна криза, тобто значне сповільнення темпів приросту населення.
Зміна кількості населення в Україні
На думку вчених, населення України, як і всього світу, через численні епідемії, війни, несприятливі природні процеси тривалий час зростало дуже повільно. Так, на початку ХІV ст. воно становило близько 4,4 млн осіб, через 200 років – 5,2 млн, а ще через 200 років – 9 млн. На початку ХІХ ст. в межах сучасної території України налічувалося вже понад 30 млн осіб, а на початку ХХ ст., перед Першою світовою війною, – 35,2 млн. Протягом ХХ ст. населення зростало нерівномірно. Через дві світові війни, голодомори, сталінські репресії, депортації, вимушені переїзди людей на загальнорадянські будівництва до Сибіру та Далекого Сходу, освоєння цілинних земель у Казахстані чисельність населення в Україні періодично зменшувалася, а потім знову збільшувалася. Унаслідок усіх цих негативних явищ Україна втратила 35–40 млн осіб. Тобто, якби не ці втрати, нині в нашій державі проживало б удвічі більше людей.
Після Другої світової війни населення України зростало аж до 90-х років ХХ ст. і досягло максимальної позначки 52,2 млн осіб у 1993 р. Відтоді почалося неухильне скорочення. Найбільш стрімкими темпами це відбувалося на межі століть, коли Україна щороку втрачала до півмільйона людей. У наш час тенденція до зменшення зберігається. На ситуацію впливають як спільні для всіх країн Європи, так і притаманні лише Україні чинники. Серед останніх – економічні, соціальні та екологічні чинники.
- Економічні негаразди пов’язані з глибокою кризою, яку переживає наша країна на шляху переходу від планової до ринкової економіки.
- Соціальні причини скорочення населення зумовлені недостатнім фінансуванням системи охорони здоров’я, зростанням кількості розлучень, стрімким збільшенням частки людей літнього віку, виїздом із країни людей працездатного віку за кордон.
- Екологічна ситуація у багатьох регіонах країни залишається складною через значне забруднення навколишнього середовища, аварію на ЧАЕС. Це призводить до зростання рівня захворюваності та смертності.
2.Перегляньте відео для закріплення https://www.youtube.com/watch?v=NPSBXrlFhDI
Домашнє завдання
1.Прочитайте параграф 43, запишіть головне.
2.Усно відповідайте на запитання 1-8 сторінка 222
3. За параграфом складіть схему "Чинники, що впливають на кількість населення"
1). Дайте визначення поняття.
Сталий розвиток -
2) . Виберіть з переліку природні території Карпат:
А) Мис Мартьян; б) Синевир; в) Карадаг; г) Горгани; д) Сколівські Бескиди; е) Асканія – Нова
3). Визначте, до яких морів Чорне чи Азовське належать такі географічні об’єкти:
Утлюцький лиман;
острів Тендерівська Коса,
Джарилгацька затока,
річка Кальміус,
затока Сиваш,
Каламітська затока
лиман Молочний,
Бердянська затока,
Джарилгацька затока,
Південний Буг,
коса Арабатська Стрілка,
острів Зміїний
4). Встановіть відповідність між біосферними заповідниками України та їх характерними особливостями.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
- Опрацювати § 42 підручника.
- Скласти пам’ятку «Правила поведінки в навколишньому середовищі».
- підготуватися до контрольної роботи з теми "Ландшафти та природокористування"
Основні етапи природокористування в Україні. Критерієм використання природних ресурсів у науці слугує його економічна оцінка, тобто вартість ресурсів. На основі певних вартісних критеріїв було розроблено кадастри природних ресурсів - упорядковані інформаційні системи про природні багатства, що підлягають обліку та оцінці. В Україні створені такі державні кадастри: родовищ і проявів корисних копалин, водний, земельний, лісовий, рослинного світу, тваринного світу, територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Існують екологічні кадастри, які подають інформацію про небезпечні відходи і природні явища, антропогенні викиди тощо. В Україні створений Національний кадастр антропогенних викидів та абсорбції парникових газів. На сьогодні в Україні сформовано законодавчу базу природокористування, але вона потребує подальшого вдосконалення. Не менш важливим є суворе дотримання законів у цій сфері.
• Як склалася концепція сталого розвитку. У зв’язку з наростанням глобальної кризи у сфері природокористування, що становить загрозу для існування прийдешніх поколінь, на початку 90-х років ХХ ст. було розроблено концепцію сталого розвитку.
Сталий розвиток - загальна концепція щодо необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб людства та захистом інтересів майбутніх поколінь з урахуванням їхньої потреби в безпечному і здоровому довкіллі.
Концепція зародилася у 80-х роках ХХ ст. Автором економічної теорії сталого розвитку є провідний дослідник економічних аспектів забруднення довкілля, колишній економіст Світового банку Ґерман Дейлі. Під сталим розвитком він розумів гармонійний, збалансований, безконфліктний прогрес усієї земної цивілізації або окремих країн за науково обґрунтованими планами.
У 1980 р. було прийнято «Всесвітню стратегію охорони природи», яка містила згадку про сталий розвиток. У 1987 р. в доповіді «Наше спільне майбутнє» Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку приділила основну увагу необхідності сталого розвитку, який забезпечує потреби нинішнього покоління і не перешкоджає майбутньому поколінню задовольняти свої потреби. Важливим етапом втілення ідей сталого розвитку на міждержавному рівні було проведення Світового саміту зі сталого розвитку (Саміт Землі - 2002) на рівні керівників країн та урядів світу в Йоганнесбурзі (Південна Африка) у 2002 р.
На шлях сталого розвитку вже стали США, Японія, країни Європейського Союзу. Для інших країн цей шлях тільки починається. Однак багато країн не сприймають сталого розвитку. На перше місце вони ставлять стратегічну мету - вижити. Саме такі країни провокують загрози, що поширюються на весь світ. Тому досягти сталого розвитку всього світу важко.
Провідна ідея сталого розвитку полягає в тому, щоб людство, не знижуючи темпів економічного зростання, зберегло довкілля, позбулося бідності, дискримінації людей за етнічними, расовими чи статевими ознаками.
Отже, основними цілями сталого розвитку є економічне зростання, захист довкілля і соціальна справедливість (мал. 202).
На жаль, в Україні сталий розвиток часто розуміють лише як неухильне зростання економічних показників країни. Інколи до цього додають здійснення безсистемних заходів щодо збереження довкілля та поліпшення санітарних умов проживання і праці людей.
• П’ять базових принципів сталого розвитку. Концепція сталого розвитку ґрунтується на п’ятьох головних принципах.
Мал. 202. Триєдина концепція сталого розвитку
1. Людство здатне надати розвиткові сталого і тривалого характеру для задоволення потреб як сучасного покоління людей, так і майбутніх поколінь.
2. Обмеженість природних ресурсів відносна. Вона пов’язана із сучасним рівнем розвитку науки і техніки. Частина ресурсів може самовідновлюватися за умови раціонального їх використання.
3. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф - злидні, які стали у світі звичайним явищем. Слід задовольнити елементарні потреби та дати всім людям можливість досягти добробуту. Без цього сталий розвиток неможливий.
4. Необхідно встановити баланс між рівнем життя людей із надмірними грошовими і матеріальними статками та між екологічними можливостями планети.
5. Темпи зростання чисельності населення варто узгодити з можливостями географічної оболонки Землі задовольняти потреби людей.
Конкретні приклади впровадження концепції сталого розвитку в життя здаються елементарними й зрозумілими. Будівництво доріг і споруд має супроводжуватися зростанням зелених насаджень. Збільшення виробництва зерна не повинно призводити до погіршення якості ґрунтів. Заробітна плата має компенсувати витрати на відновлення здоров’я.
Завдання: Наведіть власні приклади впровадження концепції сталого розвитку у справу природокористування.
• Три складники сталого розвитку. Концепція сталого розвитку з’явилася в результаті об’єднання основних поглядів: економічного, соціального та екологічного. Усі три елементи сталого розвитку треба розглядати збалансовано. Економічний складник передбачає оптимальне використання обмежених ресурсів і використання екологічних - природо-, енерго- і матеріалозберігаючих технологій. Соціальний складник зорієнтований на людину, на зменшення конфліктів між людьми. Екологічний складник сталого розвитку має забезпечувати цілісність природних систем.
• Принципи раціонального природокористування. Дотримання принципів раціонального природокористування дає змогу розробити заходи з охорони довкілля, відновити порушені взаємозв’язки в екосистемах, запобігати загостренню екологічних ситуацій.
Принципи природокористування - певні економічно обґрунтовані правила поведінки людини і суспільства в природному середовищі.
Концепція сталого розвитку передбачає шість принципів раціонального природокористування.
«Нульовий рівень» споживання природних ресурсів. За такий рівень приймається споживання за попередній рік, а на наступний - обмежується державою чітко визначеним коефіцієнтом (зазвичай 2-7 %). У разі недотримання з порушників стягують штраф, який перевищує прибутки підприємства.
Відповідність антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалові регіону. Порушення цього принципу проявляється у надмірній концентрації виробництва у великих містах, а також у невідповідності спеціалізації виробництва специфіці природно-ресурсного потенціалу території.
Збереження цілісності природних систем у процесі їхнього господарського використання. Зміна одного з компонентів природи впливає на інші, а іноді призводить до зміни всієї екосистеми. Так, осушення боліт спричинюється до обміління річок, усихання лісів, порушення режиму підземних вод.
Збереження природно зумовленого кругообігу речовин у процесі антропогенної діяльності. Цей принцип полягає у використанні ресурсів за замкненим циклом (без відходів) і комплексній переробці сировини, коли відходи одного виробництва стають сировиною для іншого.
Погодження виробничого і природного ритмів. Ритмічність - одна з закономірностей розвитку географічної оболонки. Аби екосистема зберігала рівновагу, необхідно, щоб загальна швидкість її внутрішніх процесів визначалася найповільнішою її ланкою. Циклічність веде до повторюваності процесів у природі, що дає можливість здійснювати перспективне планування.
Пріоритетність екологічної оптимальності на довгострокову перспективу. Усі негативні екологічні наслідки господарської діяльності у живій природі незворотні. Втрата генотипу певного виду тварин чи рослин невідновлювана.
Завдання: Поміркуйте, наскільки в Україні запроваджують принципи раціонального природокористування.
Проблема раціонального природокористування не може бути розв’язана на регіональному і навіть загальнодержавному рівні. Це - глобальна проблема.
2. Перегляньте презентацію https://naurok.com.ua/prezentaciya-prirodokoristuvannya-v-konteksti-stalogo-rozvitku-160598.html
1. Прочитай! Законспектуй!
Використання природно-ресурсного потенціалу
Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який містить природні ресурси і природні умови. Використання в економічній системі природних ресурсів вимагає їх адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки: технологічна (виробнича) та економічна. Ресурсозбереження — головний напрям використання природно-ресурсного потенціалу.
2. Екологічна ситуація
Екологія — наука про взаємозв’язок живого організму з його довкіллям. Геоекологія — наука про взаємодію людини з навколишнім середовищем.
Екологічна ситуація — стан навколишнього середовища за певний період часу на певній території. В Україні її оцінюють як кризову.
Основні фактори негативного впливу:
✵ несприятливі природні явища та процеси (лісові пожежі, смерчі, посухи тощо);
✵ нераціональна господарська діяльність людини;
✵ інтенсивна господарська діяльність людини.
Характеристики оцінки екологічного стану навколишнього середовища:
✵ кількість та склад викидів і скидів хімічних речовин;
✵ рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного впливу;
✵ концентрації забруднювальних речовин у навколишньому середовищі.
3. Основні види та джерела забруднення довкілля:
✵ підприємства хімічної промисловості, металургії, електроенергетики та інших підприємств промисловості (викиди та скиди хімічних сполук, часто тих, що не існують у природі, тому не входять до природного кругообігу речовин);
✵ сільськогосподарська діяльність (забруднення ґрунтів, вод, рослинності хімічними засобами захисту рослин тощо);
✵ транспорт;
✵ побутова діяльність людини (накопичення відходів, використання штучно синтезованих речовин тощо) та ін.
4. Вплив екологічної ситуації на життєдіяльність людини
✵ Пряма й віддалена (у майбутніх поколіннях) шкода здоров’ю. Шкідливі речовини потрапляють до організму людини з повітрям, водою, продуктами харчування. Перевищення в них шкідливих речовин спричиняє їх накопичення в організмі людини і виникнення тяжких хвороб. Підвищується кількість захворілих на астму, онкологічні, серцево-судинні, дерматологічні та ін. захворювання, знижується імунітет людини.
✵ Загальнодержавні наслідки: збільшення смертності, труднощі в народженні, втрата генофонду українського народу.
✵ Засміченість території та водойм спричиняє емоційні негаразди.
✵ Погіршення умов господарської та рекреаційної діяльності.
2.Перегляньте презентацію та занотуйте основне https://naurok.com.ua/prezentaciya-do-uroku-vikoristannya-prirodno-resursnogo-potencialu-ukra-ni-osnovni-vidi-zabrudnen-dovkillya-v-ukra-ni-vpliv-ekologichno-situaci-na-naselennya-227495.html
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ
✵ Опрацювати § 40
✵ Дослідження. Напишіть повідомлення на тему "Зміни природи своєї місцевості під впливом діяльності людини.
Вплив компонентів природи на здоров’я людини" (на вибір).
Фізико-географічне положення та берегова лінія. Азовське море, як і Чорне, є внутрішнім морем басейну Атлантичного океану. Воно найбільше віддалене від океанічних просторів і є найконтинентальнішим морем у світі. Море відзначається високим ступенем ізольованості від інших водойм. Воно з’єднане лише з Чорним морем вузькою та мілкою Керченською протокою. Азовське — одне з найменших морів світу. Його площа в 11 разів менша за Чорне море і становить 38 тис. км2. Море омиває південно-східні береги України. Окрім того, до його берегів виходить територія Росії. Розмежування морської акваторії між Україною та Росією досі не здійснене.
Через чималу порізаність берегова лінія Азовського моря лише у 1,5 разу коротша за чорноморську: її загальна протяжність становить 2700 км, серед яких у межах України понад половина — 1472 км. Береги моря низовинні, з багатьма піщано-черепашковими косами: Бирючий Острів, Обитічна, Бердянська, Білосарайська. Коси утворилися через знесення річками лесових порід із материка та рухи води в узбережній зоні. Коси здіймаються над поверхнею води на 2-3 метри й оточують мілководні затоки: Обитічну, Бердянську. Найбільшими затоками моря є Таганрозька та Сиваш. Останню відділено від моря косою Арабатсъка Стрілка (з арабської — військовий піст), яка настільки відрізняється за властивостями водних мас, що іноді її називають третім морем України — Гнилим морем. Островів, які в Чорному морі, дуже мало. На південному березі зустрічаються пагорби вулканічного походження. У межах України в море впадає кілька невеликих річок: Молочна (утворює Молочний лиман), Кальміус, Берда, Салгир. З території Росії в Азовське море несуть воду великі річки Дон і Кубань, а також Міус, Єя, Байсуг.
Берегова лінія Азовського моря
Будова та рельєф дна, корисні копалини. Азовське море, як і Чорне, являє собою залишок океану Тетіс. У сучасних межах море сформувалося близько мільйона років тому. За будовою дна Азовське море, на відміну від Чорного, є морем, розміщеним на платформі. Воно утворилося на затоплених ділянках молодої Скіфської та давньої Східноєвропейської платформ. Про це свідчать такі ознаки: Азовське море мілководне, його середня глибина становить 7,4 м, а найбільша — 15 м. Тобто це наймілкіше море світу. Стародавні греки навіть називали його Меотійським болотом. У затоці Сиваш глибини ще менші: середня — 20-30 см, а найбільша — 3,5 м. Під Азовським морем земна кора материкового типу. Дно моря сейсмічно стійке, без суттєвих землетрусів.
Рельєф дна доволі простий. По мірі віддалення від берега глибини повільно зростають. Найглибші частини знаходяться в центральній частині. На дні є системи підводних пагорбів, витягнуті вдовж західного та східного берегів. Наймілководнішою є північна частина, де мілина тягнеться на 20-30 км від берега.
В осадовому чохлі платформ на дні Азовського моря знайдені родовища природного газу (Стрілківське, Північноказантипське), нафти, осадових залізних руд (Керченський басейн).
Кліматичні умови. Азовське море розміщене в межах континентальної області помірного кліматичного поясу, для якого притаманна суха погода з досить значними річними амплітудами коливання температур. На формування кліматичних умов над морем впливають помірні повітряні маси. Влітку із західними вітрами приходить морське повітря. Взимку з північно-східними вітрами — континентальне. Середньолипнева температура повітря над морем становить +22...+24 С, середньосічнева -1...-6 С. Річна кількість опадів — 300-500 мм. Періодично у морі виникають високі вітрові хвилі. Восени трапляються густі тумани.
Водні маси та морські течії. На властивості води Азовського моря впливають його значна віддаленість від океану, малі глибини, ізольованість і значний притік прісної води через річки. Через атмосферні опади та річки у море надходить більше прісної води, ніж солоної чорноморської через Керченську протоку. Через малі глибини та площі відбувається швидке нагрівання вод влітку та швидке охолодження взимку. А перемішування вод на всю глибину визначає вирівнювання її температури та солоності.
Тому для водних мас Азовського моря притаманні значні річні амплітуди коливання температури води та низький рівень солоності. Влітку води Азова нагріваються в середній частині до +25...+28 °С, а біля берега навіть до +30...+31 °С. За таких умов воду перенасичено киснем на 200-250 %. Це призводить до бурхливого розвитку планктону, в тому числі й одноклітинних водоростей, що викликає цвітіння води. Узимку вода охолоджується до 0...-1 °С. Майже щороку море замерзає біля берега на три місяці, а у найбільш холодні зими навіть по всій площі водної поверхні. Товщина криги сягає 80-90 см. Тому серед суден, приписаних до найбільшого морського порту на Азовському морі Маріуполя, є криголам.
Солоність води в морі в минулому була втричі меншою, ніж у Світовому океані, — близько 11 %о. А біля гирла Дону навіть становила 1 %о, тому практично була прісною. Але після створення водосховищ на Доні та скорочення стоку через зрошення на Кубані солоність води Азовського моря почала зростати й нині становить 12-14 %о. Це негативно впливає на видовий склад риб, які здавна існували за певного рівня солоності води.
Водні маси затоки Сиваш суттєво відрізняються від інших частин Азовського моря. Затоку сполучено з морем дуже вузькою Генічеською (Тонкою) протокою, шириною 100 м і глибиною 2-3 м. Через це опрісненої води з Азовського моря сюди надходить обмаль. Улітку вода у мілководній затоці прогрівається до +30...+35 °С й інтенсивно випаровується. До того ж до Сиваша зазвичай не впадає жодна річка (річка Салгир часто пересихає). Тому солоність у 10-15 разів більша, ніж у морі, та становить 124-166 %о. У найспекотніші й сухі роки вона зростає навіть до 250 %о. Сиваш складається із 11 солоних і гірко-солоних заток. Вода швидко випаровується і доходить до стану ропи та перетворюється на сіль. Влітку поверхня затоки виблискує соляною кіркою, ніби льодяна ковзанка. Сіль у Сиваші видобували здавна. Чумацькі валки розвозили її по всій Україні. З сиваської ропи нині одержують також соду, йод, бром, рідкісну глауберову сіль.
У зв’язку з панівними напрямками вітрів у морі сформувалася основна колова течія, спрямована проти годинникової стрілки. Через неї азовська вода витікає через Керченську протоку в Чорне море. У прибережній зоні часто виникають коловороти. Припливи та відпливи в Азовському морі, як і у Чорному, практично не відчутні.
Органічний світ. В Азовському морі органічний світ досить одноманітний. Прозорість води моря теплої пори року дуже мала через бурхливий розвиток рослинного планктону. Розвиваються діатомові та синьо-зелені водорості.
Тваринний світ відзначається відносною бідністю видів (до 350 видів) і виключно великим кількісним розвитком, за яким Азовське море перевищує всі морські водойми світу. Зокрема, за рибопродуктивністю (тобто кількістю риби на одиницю площі) Азовське море в 160 разів перевищує Середземне і в 40 разів — Чорне.
У морі відомо 103 види риб, які представлені одночасно прохідними, напівпрохідними, морськими та прісноводними видами. Прохідні види риб мешкають у морі до настання статевої зрілості, а в річку заходять лише на нерест. Період розмноження в річках зазвичай не перевищує 1-2 місяців. Серед азовських прохідних риб є найцінніші промислові види — осетрові, зокрема білуга та севрюга. Люди споживають їх м’ясо та чорну ікру. Білуга досягає 2,5-9 м завдовжки й маси 1-2 тони. З інших прохідних риб в Азовському морі живуть рибець і шемая із родини коропових. В’ялене м’ясо шемаї дуже смачне, тому її назва у перекладі з перської означає «царська риба». Поблизу берегів великими зграями живуть оселедці. До напівпрохідних риб, які на нерест ідуть у річки й затримуються там надовго, належить судак, лящ, тарань, чехонь. До риб, які весь час мешкають в Азовському морі, належать пеленгас, ставрида, скумбрія, камбала-калкан, тюлька, риба-голка (трубкорот), бички. Прісноводні риби живуть у найбільш опріснених частинах моря. Це карась, щука, в’язь, верховодка.
Серед ссавців у морі зустрічається один вид — дельфін азовка, який живе зграями від двох до десяти особин. Це найдрібніша тварина з групи китоподібних (довжина тіла від 90 см до 1,5 м). У воді плаває також багато рачків. На дні живе безліч молюсків. їх черепашки становлять основну масу донних відкладів.
Використання природних ресурсів та екологічні проблеми. Основним природним багатством Азовського моря є біологічні ресурси. До середини XX століття Азовське море було надзвичайно продуктивним і давало чимало цінних видів риби, серед яких значну часту становили осетрові. Ще давні греки називали море Меотида («годувальниця»), а скіфи — Каргулак («багате рибою»). Нині через екологічні проблеми їх місце зайняли менш вибагливі до умов існування та малоцінні види риб. У зв’язку зі скороченням стоку річок і зростанням підтоку чорноморської води через Керченську протоку зросла солоність азовської води. Через це море перестало замерзати, змінилися умови існування промислово цінних риб. Разом із чорноморською водою прийшли й медузи, які знищують мальків риб і планктон.
Море має значне транспортне значення. Окрім Маріуполя, на його берегах розміщені морські порти Бердянськ і Генічеськ. Під час перевезення нафтопродуктів трапляються аварії танкерів і виливи нафтопродуктів. Це призводить до загибелі морських організмів та птахів.
Вода моря зазнає забруднення промисловими відходами з підприємств Приазов’я, сільськогосподарськими стоками. Найбільшим джерелом забруднення є металургійні заводи Маріуполя. Рівень забруднення вод моря визначається як дуже високий. Це завдає суттєвої шкоди рекреаційним і біологічним ресурсам.
Щоб врятувати Азовське море, слід здійснювати комплекс природоохоронних заходів: контролювати надходження стоків, курортну та приватну забудову узбережжя, здійснити акліматизацію промислово цінних видів риб і покращити їх доступ до місць нересту. Для охорони окремих узбереж моря створені природоохоронні території: Казантипський природний заповідник, національні природні парки Азово-Сиваський і «Меотида».
2. Перегляньте презентацію
3.Виконай тести на закріплення
Домашнє завдання
1.Прочитай параграф 39 сторінка 198-202
2.Відповідай на запитання 1-5
3.Виконати практичне завдання 1-5 сторінка 202
1.Читаємо та занотовуємо головне.
Чорне море — це великий природний комплекс, що має свої специфічні природні умови та природні ресурси.
Фізико-географічне положення та берегова лінія. Чорне море є внутрішнім і належить до басейну Атлантичного океану. Воно з’єднане з Середземним морем через протоки Босфор і Дарданелли. Площа поверхні становить близько 422 тис км2.
Чорне море омиває південні береги України, а також ще п’яти країн: Румунії, Болгарії, Туреччини, Грузії та Росії. Довжина берегової лінії становить 4090 км, з яких у межах України — 1540 км. У Чорне море впадають великі річки, які опріснюють воду. Під час впадіння в море річки утворили біля північного та західного узбережжя багато лиманів. Окремі лимани використовують як джерела лікувальних грязей і кухонної солі.
Із Азовським Чорне море сполучене вузькою, від 4,5 км до 15 км, Керченською протокою. Її протяжність 45 км. Через протоку 1944 р. зведено міст, який менше ніж за рік зруйнувався, його опори були пошкоджені кригою та штормовими хвилями. Міст не відновили, а сполучення організували кілька років потому завдяки поромній переправі. Фарватер протоки перетинають рифи, мілини, коси, тому її глибина незначна (2-7 м). Кораблі ходять за спеціально спорудженим каналом.
Фізико-географічне положення Чорного та Азовського морів
Берегова лінія Чорного моря
Українські береги моря слабо розчленовані, переважно низовинні. В окремих місцях — урвисті. Серед великих заток вирізняються Каркінітська, Каламітська, Феодосійська й Одеська. Існує багато невеликих бухт, оточених косами, які використовуються для причалювання кораблів. Островів у Чорному морі мало, всі вони в узбережній смузі.
На Кримському півострові є чимало мисів — ділянок суходолу, що гострим кутом видаються в море. Найвідоміші серед них Сарич — найпівденніша точка нашої держави, на західному узбережжі півострова — Тарханкут і Херсонес, на південному сході — Меганом та Онук.
Будова та рельєф дна, корисні копалини. Улоговина Чорного моря — це залишок великого океанічного басейну, який існував у мезозойську та палеогеновий період кайнозойської ери між давніми материками Гондвана і Лавразія. Вчені його називають океаном Тетіс. Він сполучався на заході з Атлантичним, а на сході з Тихим океаном. У неогеновий період унаслідок насування літосферних плит уламки Гондвани зіткнулися з південною частиною Євразії й відбулося альпійське горотворення. Площа Тетісу стала скорочуватися. Він від’єднався спершу від Тихого, а згодом і від Атлантичного океану. Його дно розпалося на окремі водойми. Ще 3-7 млн років тому від сучасного Середземного моря до Аральського моря-озера простягалося величезне Сарматське море. Воно було слабо зв’язане з Океаном, і його води зазнавали опріснення. Згодом Сарматське море розділилося на окремі водойми. Одна з них — Чорне море.
За геологічною будовою дна Чорне море є морем рухомих зон, яке знаходиться у межах глибоководної тектонічної западини. Про це свідчать такі ознаки: великі глибини, наявна земна кора океанічного типу та висока сейсмічність дна. За своїм рельєфом дно Чорного моря нагадує велику тарілку: воно глибоке та рівне з мілководними краями на периферії. Середня глибина Чорного моря — 1256 м. Для більшої частини морського дна характерні глибини понад 2000 м. Точка з максимальною глибиною знаходиться у південній частині моря — 2245 м. Північна частина дна лежить на затопленій частині Східноєвропейської платформи, тому тут сформувався широкий, до 200 км від берега, шельф. Наймілкіша його частина — Одеська затока, де глибини становлять 30--60 м. Шельф майже відсутній біля Південного берега Криму, де вертикальні підводні урвища сягають 50 - 80 м. Це пов’язано з подальшим опусканням території. Значних піднять дна давно не спостерігалося, тому в морі островів мало.
У шельфовій зоні Чорного моря відкриті поклади природного газу та нафти. Тут у верхній частині осадового чохла платформи вже розвідано понад 60 родовищ. Найбільш перспективними вважають глибинні ділянки земної кори до 700-750 м.
Кліматичні умови. Чорне море розташоване в межах двох кліматичних поясів. Північно-західна його частина — у континентальній області помірного поясу. Тут переважає суха погода протягом року з жарким літом і холодною зимою. Ця ділянка моря в окремі роки може вкриватися кригою на 10-20 км від берега. Більша частина Чорного моря знаходиться у середземноморській області субтропічного поясу з сухим і спекотним літом та вологою і теплою зимою. Температура повітря над морем у липні +21...+24 °С, у січні — на півночі 0...- 5 °С, на півдні +8 °С. Кількість опадів — від 200 до 1000 мм. Найчастіше море буває спокійним. Шторми трапляються рідко та піднімають хвилі до 6-8 м.
Водні маси та морські течії. Чорне море — проточна водойма, тому його водні маси мають вдвічі нижчий рівень солоності, ніж океанічні води. Прісні води стікають до його улоговини з материка через річки та спрямовані у бік Середземного моря. Проточність моря могла б спричинити повне його опріснення. Але цьому перешкоджає підтік у протилежному напрямку більш солоної води з Середземного та Мармурового морів через протоку Босфор. Холодніші та солоніші води надходять на певні глибини. Тому основні властивості водних мас зумовлюють «двоповерховість» Чорного моря.
Поверхневий шар води до 150-200 м має знижену солоність: 17-18 %о. Температура води відчутно коливається за сезонами: влітку +24...+27 °С, взимку + 1...+8 °С. Цю особливість визначає значний річковий стік. Прозорість поверхневої води досить висока: світло від електричної лампи зникає лише на глибині 40-70 м. Глибший шар води не відчуває різких коливань температури та солоності. Тут протягом року вода має температуру близько 4 8 °С, а солоність зростає до 22-25 %о.
Особливістю водних мас Чорного моря є те, що лише верхній шар води насичений киснем і підтримує тут розвиток життя. Нижче в чорноморській воді кисню немає. Він витіснений отруйним сірководнем. Його сліди у відкритому морі помітні вже з глибини 50 м, а біля узбережжя — глибше 200 м. Нижче й до самого дна його концентрація неухильно зростає. Цей шар води називають «мертвим». Тут ніхто не живе, окрім анаеробних бактерій роду Мікроспіра, які володарюють у цьому царстві холоду та мороку. За однією з гіпотез, сірководень якраз і утворився завдяки життєдіяльності цих бактерій. Сірководень взагалі не рідкість у водоймах, але він легко окислюється. У Чорному морі вертикальні рухи воДи дуже обмежені, тому кисень у нижні шари моря не проникає, й сірководень займає 87% об’єму води.
Водні маси Чорного моря
Знаючи про «мертві» глибинні води, деякі фахівці пропонували використати чорноморське дно як міжнародне звалище радіоактивних відходів. Але зв’язок нижнього шару води з верхнім усе одно існує. Тому від цього проекту відмовилися.
Під впливом північних вітрів із берега, водні маси Чорного моря пересуваються, створюючи малопотужні теплі течії. Вони переміщуються проти годинникової стрілки паралельно береговій лінії, утворюючи два замкнені кола: у західній і східній частинах моря.
Ширина течій 50-100 км, а швидкість 0,5-1 км/год. Через малу швидкість чорноморські течії практичного значення для судноплавства не мають.
Припливи та відпливи у морі практично не відчутні, оскільки мають дуже незначну висоту — 7-30 см.
Органічний світ. У Чорному морі світ живих організмів порівняно бідний і одноманітний. Це пояснюється двома чинниками: наявності сірководню та значною віддаленістю від Океану.
У Чорному морі нараховується понад 660 видів рослин. У шельфі північно-західної частини моря існує найбільше в світі скупчення червоних водоростей — філофори, яку називають морським виноградом. Тут філофора покриває понад 15 тис. км2 морського дна і нагромаджує понад 5 млн тон біомаси. З неї виготовляють речовину агар агар, який використовують у мікробіології, кондитерському та текстильному виробництвах. На прибережних, скелях можна зустріти їстівну зелену водорість ульву, або морський салат. На мулистих і піскових відкладах спокійних заток росте квіткова рослина — морська трава зостера, серед якої знаходять прихисток колонії риб.
Промислові риби Чорного моря
Світ чорноморських тварин складається із близько 2000 видів. Серед них приблизно 180 видів риб. Більшість кісткових риб мають промислове значення: кефаль, тюлька, тунець, скумбрія, ставрида, оселедець, камбала, хамса. Серед водоростей ховаються незвичайні за формою рибки — морські голки (сарган) і морські коники. На дні живуть бички — дрібні рибки ряду окунеподібних, які можуть певний час перебувати без води. Серед хрящових риб у Чорному морі живе кілька видів скатів (скат-метелик, морський кіт, морська лисиця) та один вид акул — чорноморський катран. Це найменша з акул завдовжки 25 см.
У Чорному морі живуть чотири види ссавців: три види дельфінів й один вид тюленів. Чорноморський дельфін афаліна — найбільша морська тварина України. Його довжина тіла сягає 3,3 м (зазвичай 1,8-2,5 м), маса — 200 кг. Дельфін білобокий менший за афаліну. Довжина тіла зазвичай не перевищує 2,1 м. Маса — 60-75 кг. Ще менший дельфін-азовка, довжиною 1,3-1,5 м. Його називають морською свинею через товстий, до 4 см, шар підшкірного жиру та галасливе дихання, подібне до рохкання. Всі дельфіни живляться рибою. Живуть до 30 років. Тюлень-монах — великий ссавець із довжиною тіла до 275 см, масою понад 300 кг. Тримається невеликими групами і поодинці, тому й отримав таку назву. Живиться рибою та ракоподібними. В Україні вважається зниклим видом. Колись він жив біля берегів Криму. Винищувався задля шкури, жиру та м’яса. Всі чорноморські ссавці занесені до Червоної книги України. Їх промисел заборонено.
Серед безхребетних відомо близько 650 видів ракоподібних (краби, омари, креветки, раки), понад 200 видів молюсків (рапана, мідії, устриці), три види медуз (аурелія, коренерот і мнеміопсис).
Використання природних ресурсів та екологічні проблеми. Природні ресурси Чорного моря, насамперед біологічні активно використовуються людиною. Збільшуються обсяги вилову риби. Щороку море дає близько 1 млн тон риби. Промислове значення мають деякі молюски, ракоподібні та водорості. На їх базі розвивається харчова, зокрема рибоконсервна промисловість.
Розпочато використання мінеральних ресурсів чорноморського шельфу: розробляється Причорноморсько-Кримський (Південний) нафтогазоносний басейн.
Активно працює морський транспорт. На чорноморському узбережжі знаходяться дев’ять українських морських портів: Одеса, Чорноморськ, Южне, Миколаїв, Херсон, Ялта, Євпаторія, Феодосія, Керч. Морськими шляхами перевозять нафтопродукти, руди, вугілля, метали, хімічні речовини, будівельні матеріали.
Кліматичні умови, піщані пляжі, мальовничі краєвиди, цілющі грязі зробили узбережжя Чорного моря найбільшим у країні курортним районом. Тут знаходяться відомі кліматичні та бальнеологічні курорти. Особливо Південний берег Криму має значне рекреаційне значення.
У зв’язку з активним використанням природних ресурсів моря та високою щільністю заселення території України значно загострилися екологічні проблеми Чорного моря. Вода надто забруднюється стічними водами курортної зони, через річковий стік, морським транспортом, Російським військовим флотом, у процесі видобутку природного газу. Хімікати і добрива, що змиваються з навколишніх сільськогосподарських угідь, вражають планктон і рибу, призводять до катастрофічного поширення одноклітинних водоростей, які викликають цвітіння води. Усе це визначає екологічний стан Чорного моря як несприятливий.
Крім того, різко скоротилося надходження у море прісної води з річок у зв’язку з її використанням для зрошення та перетворенням Дніпра на систему водосховищ. Це, в свою чергу, збільшує солоність води та викликає активізацію життєдіяльності анаеробних бактерій, які живуть у нижньому шарі чорноморської води, та спричиняє підняття сірководню дедалі ближче до поверхні.
Для запобігання екологічній катастрофі Чорного моря необхідне проведення комплексних заходів щодо виведення прибережних районів із зони екологічної небезпеки. Раціональне використання ресурсів Чорного моря й охорона його неповторної природи сприятимуть відновленню рибних запасів і цілющих рекреаційних властивостей морського узбережжя.
2.Перегляньте відеоо
https://www.youtube.com/watch?v=GD9-3R27aO8
3.Виконай тести на закріплення
Домашнє завдання
1.Прочитай параграф 38 сторінка 193-197
2.Відповідай на запитання 1-5 сторінка 197 усно
3.Напишіть повідомлення про екологічні проблеми Чорного моря.
Загальні природні особливості. Кримські гори розташовані на півдні Кримського півострова вздовж Чорного моря від мису Фіолент поблизу Севастополя до мису Іллі біля Феодосії. Вони належать до молодої дуже рухомої області альпійської складчастості. Формуватися гори розпочали ще в мезозойську еру, залишивши з тих часів такі вулкани, як Карадаг, і лаколіти, як гора Аюдаг. Кримські гори простяглися трьома гірськими пасмами .
Північне Зовнішнє пасмо - найнижче, воно поступово переходить у рівнину. Середнє Внутрішнє пасмо дещо вище від Зовнішнього. Найвищим є Головне південне пасмо, у якому розташована найвища точка всіх Кримських гір - гора Роман-Кош (1545 м). Плоскі, безлісі вершини гір називають яйлами, що в перекладі з тюркської мови означає «літні пасовища». Найбільш цікавими з них за зовнішнім виглядом і будовою є Байдарська яйла, Ай-Петринська яйла з примітною зубчастою вершиною, Демерджі-яйла, Бабуган-яйла. Північні схили масивів у багатьох місцях порізані глибокими долинами річок, які набувають вигляду каньйонів. Особливо привабливим є Великий каньйон Криму.
Рельєф Зовнішнього та Внутрішнього пасом Кримських гір вирізняється асиметричністю схилів, що пов’язано із чергуванням дуже міцних гірських порід з більш м’якими, що піддаються вивітрюванню й розмиванню.
Такі пасма називають куести, а рельєф - куестовий. Між пасмами розмістилися зниження, схожі на котловини, у яких селилися люди. Так, Сімферополь виник у такому зниженні в долині р. Салгир між Внутрішнім і Зовнішнім пасмами. За кліматичним районуванням гори лежать у межах кліматичних областей Гірського Криму та Південного берега Криму. Тут переважає гірський помірно-континентальний клімат, а на Південному березі, добре захищеному горами від північних вітрів, він має риси субтропічного. Щоб дізнатися більше про погодні умови.
Внутрішні води Кримських гір загалом не дуже багаті, що зумовлено невеликою кількістю опадів, тривалим сухим літом, поширенням гірських порід, які розчиняються водою. Річкова мережа розвинена нерівномірно: у горах на висоті 600-1000 м знаходиться більшість джерел, з яких беруть початок струмки й річки, тому річкова сітка тут більш густа.
Залежно від напрямку стоку, річки поділяють на три групи: північно-західних схилів гір (Альма, Кача, Бельбек); річки південного берега (Учан-Су, Дерекойка (Швидка), Улу-Узень); річки північних схилів гір (Салгир, Мокрий Індол та ін.). Вододілами слугують поверхні яйл. Річки Криму мають мішане живлення (зі значною часткою дощового й підземного). На кримських річках створено низку водосховищ. Кримські гори мають значні запаси підземних вод, які виходять тут на поверхню у вигляді джерел.
Рослинний покрив Кримських гір і Південного берега Криму відрізняється великою різноманітністю. У горах налічують понад 2200 видів, багато з яких є ендеміками. На південному березі поширені паркові насадження з вічнозелених видів: кипарисів, пальм, магнолій, платанів та ін.
Тваринний світ гірського Криму багатий лісовими видами, серед яких кримський олень і козуля, кабани й муфлони, хоча чисельність останніх невелика. Збереглися борсук, кам’яна куниця, лисиця та ласка. Птахів у кримських лісах небагато. Проте тут трапляються дятли, ендемічні види синиць і чорноголової сойки, а також чорні дрозди, зяблики, горлинки. На південному березі мешкають плазуни, зокрема кримський гекон, леопардовий полоз і безнога ящірка жовтопуз. Серед комах - цикади, москіти, ендемічна кримська жужелиця та ін.
Для Кримських гір характерна вертикальна поясність ґрунтово-рослинного покриву (див. QR-код). Передгір’я вкриті степовою рослинністю на щебенистих чорноземах. Степові ділянки чергуються з дубовими лісами на дерново-карбонатних ґрунтах. На Південному березі Криму поширені сухі ліси й чагарники на коричневих ґрунтах. Схили гір укриті переважно дубовими та буковими лісами на бурих лісових ґрунтах. На вершинах яйл переважає лучно-степова рослинність на гірсько-лучних ґрунтах.
Ландшафти Кримських гір. За складом ландшафтів у межах гірського Криму виділяють три області: Передгірську лісостепову, Головне гірсько-лучно-лісове пасмо, Кримське південнобережне субтропічне Середземномор’я.
Передгірська лісостепова область поширюється на Внутрішнє та Зовнішнє куестові пасма й міжпасмові зниження. Клімат передгір’я напівпосушливий, теплий, з м’якою зимою. Ґрунтовий покрив строкатий. Найбільш поширені передгірські чорноземи й дерново-карбонатні ґрунти, на південному заході трапляються коричневі. Основними ландшафтами області є: куестові степові, які значно змінені людиною під сільськогосподарські угіддя: ріллю та виноградники; куестові лісостепові, куестові лісові. У Внутрішньому пасмі трапляються ще й низькогірні лісові ландшафти, а в долинах річок - долинно-терасні.
Головне гірсько-лучно-лісове пасмо. У назві цієї області добре помітні її основні ландшафтні особливості: панування лісових і лучних комплексів. Клімат різних частин Головного пасма різноманітний і змінюється від помірного спекотного напіввологого в низькогір’ї до прохолодного надмірно зволоженого на західних яйлах. Найбільш поширені дубові, ялицево-дубові, соснові, букові, скельнодубові, буково-грабові ліси. Яйлинські ландшафти займають вирівняні вершинні поверхні й представлені гірсько-луговими лісостепом і степом.
Кримське південнобережне субтропічне Середземномор’я як природна область збігається з приморським ландшафтним поясом південного схилу Головного пасма. У рельєфі області переважає низькогір’я, порізане глибокими долинами річок, ярів та балок. Клімат має ознаки середземноморського. Основними ландшафтами області є скелясті низькогір’я з реліктовим ялицево-сосновим рідколіссям, низькогір’я з ялицево-дубовими лісами, сильно розчленовані низькогір’я з ялицевим рідколіссям і дубово-фісташковими заростями, терасовані рівнини та низькогірні хребти з полинно-злаковими й ковилово-типчаковими степами.
Особливості кліматичних умов дають змогу вирощувати в цій природній області ефіроолійні культури (троянду, лаванду, шавлію), високоякісні сорти винограду. Завдяки цілющому клімату, мальовничим горам, теплому морю, екзотичній рослинності Крим здавна вважають оздоровницею і районом активної рекреаційної діяльності. Тому багато ландшафтів зазнали перетворення, а деякі повністю замінені на антропогенні.
• Природоохоронні об’єкти. Кримські гори значно змінені господарською діяльністю людини. Усі природні компоненти й природні комплекси потребують охорони і раціонального використання. Із цією метою в Кримській гірській країні створено близько 120 природоохоронних територій. У Передгір’ї близько 30 природних об’єктів оголошено заповідними. Серед них 12 дубових гаїв, гора-останець Мангуп-Кале, Бельбекський і Качинський каньйони, печери - місця поселення палеолітичної людини та ін. Еталоном ландшафтів Головного пасма, що охороняються, є Ялтинський гірсько-лісовий заповідник, заказник Великого каньйону Криму, заповідні букові гаї на Ай-Петрі та ін. Найбільш визначними еталонами природи південнобережної області є заповідники «Мис Мартьян» і «Карадаг». Окрім них, тут зосереджені ще 27 ландшафтних і 15 прибережних заповідних урочищ. Чудовими зразками співдружності людини та природи є в цій області парки, що охоплюють площу понад 1000 га, 17 з яких оголошені парками - пам’ятками садово-паркового мистецтва.
2. Переглянь презентацію https://vseosvita.ua/library/girski-landsafti-krimskih-gir-15094.html
3 Домашнє завдання
1.Прочитай параграф 37 сторінка 188-192
2.Напишіть повідомлення про одну рослину чи тварину яка росте на території гір.
Рельєф і геологічна будова. Українські Карпати поділяють на три частини, які істотно відрізняються природними умовами: Передкарпаття, гірські Карпати та Закарпаття. Найбільшу частину фізико-географічного краю займає гірська система Карпат. Це середньовисотні гори з пересічною висотою до 1000 м, тільки окремі вершини перевищують 2000 м. Усі вони знаходяться в межах масиву Чорногора: Говерла (2061 м), Бребенескул (2032 м), Піп-Іван Чорногорський (2022 м), Петрос (2020 м). Навесні й на початку літа, тобто в період танення снігу, а також під час літніх злив і тривалих дощів, карпатські річки стають повноводими, у рівнинних районах Передкарпаття й Закарпаття виходять із берегів і завдають великої шкоди.
Для Карпат характерні селі — короткочасні бурхливі потоки, що несуть грязьово-кам’яний матеріал; вони руйнують будівлі, замулюють водосховища.
У Карпатах мало озер. Найбільше озеро Синевир має завальне походження. На схилах масиву Чорногора є льодовикові озера — Бребенескул, Несамовите, Марічейка. Озера Сине й Липовецьке мають вулканічне походження.
На території Карпат багаті запаси підземних вод, зокрема мінеральних. Є також термальні води, особливо на Закарпатті.
Ґрунти. Зміна ґрунтово-рослинного покриву в Карпатах відбувається за законами вертикальної поясності: у передгір’ях до висоти 600 м поширені дерново-підзолисті ґрунти, у горах до висоти 1500 м — бурі гірсько-лісові, вище — гірсько-лучні.
- Розгляньте в атласі карту «Фізико-географічне районування» та назвіть фізико-географічні області, на які поділяються Українські Карпати.
Через відмінності в геологічній будові й рельєфі, Українські Карпати поділяють на такі фізико-географічні (природні) області: Передкарпаття, Зовнішні Карпати, Вододільно-Верховинські, Полонинсько-Чорногірські, Рахівсько-Чивчинські й Вулканічні Карпати та Закарпатську низовину.
Рослинність і тваринний світ. Рослинність Карпат багата й різноманітна. Вона утворює п’ять поясів (мал. 119).
1. Передгірний пояс мішаних хвойно-широколистих лісів і лук. Тут росте переважно дуб звичайний, трапляються інші види дерев — дуб скельний, бук, ясен, граб, ялиця, а також чагарники й різнотрав’я. Нижня межа цього поясу проходить на висоті 150-200 м, а верхня — 400-600 м.
2. Нижній гірсько-лісовий пояс складається з букових і мішаних ялицево-смереково-букових лісів. Верхня межа на північно-східному схилі проходить на висоті 1150 м, а на південно-західному — 1350-1450 м. Він займає до 70 % площі Карпат.
3. Верхній гірсько-лісовий пояс представлений смерековими й ялицево-смерековими лісами. Простягається до 1500 м, а в Закарпатті піднімається до 1650 м. На нього припадає 16 % площі Карпат.
4. Субальпійський пояс має верхню межу 1500-1800 м. Тут поширені криволісся й рідколісся з низькорослих сосни гірської, вільхи зеленої, ялівцю, рододендрона східнокарпатського. Дуже різноманітна чагарникова й трав’яниста рослинність, де переважають зарості ожини, чорниці, угруповання біловуса.
5. Альпійський пояс розташований вище 1800 м і займає незначні площі. Його утворюють низькі чагарники й трав’янисті луки.
Субальпійські й альпійські луки вкривають полонини. Це квітучі луки з переважанням злакових рослин, різнотрав’я, а також заростів чорниці, брусниці, рододендрона, карпатського вересу.
Говерла — найвища точка не тільки Українських Карпат, а й усієї України. Українські Карпати є східним продовженням Альп. Як і Альпи, Карпати належать до області альпійської складчастості (їх вік приблизно 25 млн років). Однак Альпи піднімались активніше, ніж Карпати, тому гірські масиви не подібні між собою. Карпатська фізико-географічна країна сформувалася на території Карпатської складчастої системи, яка належить до Середземноморського рухомого поясу. У межах цієї тектонічної структури виокремлюють два передгірні прогини — Передкарпатський і Закарпатський, які представлені в рельєфі відповідно Передкарпатською височиною та Закарпатською низовиною. Між цими прогинами розташована Карпатська складчаста система, якій у рельєфі відповідають Українські Карпати.
Гори мають положисті схили й округлі вершини, адже вони складаються з пухких осадових гірських порід (пісковиків, глинистих сланців, глини, мергелів), які залягають у вигляді зім’ятих складок, утворюючи так званий карпатський фліш (мал. 118) і легко руйнуються під впливом зовнішніх чинників. Є на території гір і давні гірські породи в межах Рахівського кристалічного масиву. Це — гнейси, сланці, вапняки, кварцити, доломіти. З вулканічних порід (базальтів, туфів) складений Вулканічний хребет. Піщані, глинисті й соленосні відкладення залягають у Передкарпатському прогині та Закарпатській западині. Високо в горах можна побачити льодовикові форми рельєфу (цирки й котловини). У Карпатах також поширені карстові форми рельєфу.
Карпати — сейсмічно активні гори, для яких характерні землетруси.
Українські Карпати простягаються паралельними пасмами, які розмежовані видовженими міжгірними долинами. Гори поділяють на: Зовнішні Карпати (Бескиди, Гортани, Покутсько-Буковинські Карпати); Центральну частину (Вододільно-Верховинські Карпати й Полонинсько-Чорногірські); Південно-Східну частину (Рахівські й Чивчинські гори); Південно-Західну частину (Вулканічний хребет). У свою чергу, карпатські хребти порізані поперечними стрімкими долинами, які утворилися під час неотектонічних рухів і поглибилися текучими водами.
Корисні копалини. Українські Карпати багаті на корисні копалини, однак більшість родовищ виснажені. Це поклади нафти й природного газу, калійної солі, озокериту, сірки, природних будівельних матеріалів, які знаходяться в межах Передкарпатського прогину й мають осадове походження. Закарпатський прогин заповнений осадовими й вулканічними породами, тому тут розміщені рудні, нерудні й паливні корисні копалини (алюмінієві, поліметалеві та ртутні руди, золото, кухонна сіль, буре вугілля, будівельні матеріали).
Клімат. Клімат теплий, помірно континентальний, із циклонами й антициклонами з Атлантики. На території гірської країни панують західні вітри, що зумовлює велику кількість опадів. Найбільше опадів випадає влітку, їх рекордну кількість зафіксовано в с. Руська Мокра (2238 мм), що на Закарпатті. Річна кількість опадів становить у передгір’ях — 700 мм, а на вершинах — 1600-2000 мм. Загалом переважає циклональна циркуляція повітряних мас. Найактивніша вона взимку. Циклони, що перетинають гори, над Передкарпатським схилом уже зневоднені. Часто виникають гірсько-долинні, схилові вітри й фени. У горах немає льодовиків і постійної снігової лінії, проте на окремих ділянках сніг лежить до середини літа.
Кліматичні умови змінюються з висотою. Для вершин характерна висока вологість повітря, значна тривалість морозного періоду, низькі температури. Зима м’яка, багатосніжна, із тривалими відлигами, а літо нежарке, з дощами. Важливим кліматотвірним чинником є рельєф — висота, стрімкість схилів, а також залісненість території. Для Карпат характерні такі несприятливі природні явища, як снігові лавини, заметілі, грози у високогір’ї, град, селі.
Внутрішні води. Українські Карпати — територія, де найбільша в Україні густота річкової мережі. Річки Українських Карпат належать до басейнів Дністра, Дунаю й Вісли. Вони мають гірський характер, відрізняються значним похилом русел, несуть багато уламкового матеріалу, який відкладається в нижній течії. Річкові долини — вузькі й глибокі, схили — стрімкі. Часто трапляються пороги й водоспади (Яремчанський водоспад на річці Прут).
Глибина річок Карпат невелика — 0,8-1,5 м, швидкість течії — 3-5 м/с. У живленні річок переважають дощові (44 %) і талі снігові води (50 %), значно менша частка підземних вод (6 %). Найменше води в річках восени. На річках збудовані водосховища.
В Українських Карпатах росте 86 ендемічних видів рослин, серед яких медунка Філярського, астрагал Крайни, дельфіній східнокарпатський, бузок угорський та ін.
У гірських районах росте чимало реліктових рослин, тобто таких, що збереглися з минулих геологічних епох. У Карпатах релікти охороняються державою: тис ягідний, водяний горіх плаваючий, нарцис вузьколистий, сосна звичайна, ялівець козачий, ясенець білий, ковила найкрасивіша, в’язіль широколистий тощо. Реліктами льодовикового періоду є сосна кедрова й сосна європейська.
Тваринний світ охоплює 440 видів хребетних тварин, із них 79 видів — ссавці, 280 — птахи, 53 — риби, 17 — земноводні. Із ссавців поширені бурий ведмідь, рись, вовк, дикий кіт. Також тут водяться білка, борсук, видра, заєць русак, дика свиня, козуля, лисиця, олень. У Карпатах мешкають птахи: беркут, глухар, рябчик, тетерук; плазуни — вуж звичайний, вуж водяний, гадюка звичайна; земноводні — саламандра плямиста, тритон карпатський.
Охорона природи. Заповідні території. Екологічні проблеми. В Українських Карпатах створені природоохоронні території для збереження унікальної природи Карпат: Міжнародний біосферний резерват «Східні Карпати», Карпатський біосферний заповідник, природний заповідник «Гортани»; національні парки — Карпатський, «Синевир», «Вижницький», Ужанський, «Сколівські Бескиди», «Гуцульщина».
Міжнародний біосферний резерват «Східні Карпати» складається з трьох національних парків і трьох ландшафтних (природних) парків, які розташовані на території Польщі, Словаччини та України. Резерват є частиною програми ЮНЕСКО «Людина та біосфера».
Карпатський біосферний заповідник охоплює вісім окремих масивів. Тут представлені мало порушені й практично не зачеплені людською діяльністю передгірні діброви, гірські букові, мішані й смерекові ліси, субальпійські й альпійські луки із сосново-вільховим криволіссям і скельно-лишайниковими ландшафтами. Майже 90 % території заповідника вкрито лісами — переважно пралісами. У заповіднику охороняється понад 1000 видів вищих рослин, 64 види ссавців, 173 види птахів, 9 видів плазунів, 13 видів земноводних, 23 види риб, понад 10 тис. видів безхребетних тварин. Тут представлені найкраще збережені карпатські екосистеми, які слугують сховищами для багатьох рідкісних і зникаючих видів рослин і тварин. 64 види рослин і 72 види тварин заповідника занесено до Червоної книги України та Червоної книги Міжнародного союзу охорони природи (МСОП).
В Українських Карпатах існує багато екологічних проблем: вирубування лісів, розорювання Закарпатської низовини тощо.
Домашнє завдання
1. Прочитати параграф 35-36
2.Позначте на контурній карті природоохоронні території Українських Карпат та за картами атласу визначте, які корисні копалини є в Українських Карпатах.
3. Письмово дайте відповідь на запитання "Визначте, які несприятливі погодні явища та процеси поширені в Карпатах і яку загрозу вони становлять для населення"
1. Урбанізація
Урбанізація (від лат. urbanus — «міський») — поняття з часом суттєво змінює своє значення. Спочатку під ним розуміли процес збільшення міст та їхньої кількості, згодом — процес посилення ролі міст і міського способу життя та навіть перенесення ознак такого способу на сільські поселення. Деякі вчені додають до цього навіть своєрідне змінення свідомості, світосприйняття.
Процес урбанізації відбувається завдяки поглинанню сусідніх сільських поселень, формування широких приміських зон, міграції з сільської місцевості.
Передумови урбанізації: збільшення промислового виробництва, розвиток соціально-культурних функцій, активне збільшення ринку праці.
Рівень урбанізації визначено відносним показником міського населення.
Для сучасної урбанізації характерно:
✵ швидкі темпи зростання чисельності міського населення, особливо в менш
розвинених країнах (1900 р. в містах мешкали 19 % населення, зараз - понад 50%);
✵ швидші темпи зростання великих міст (на початку XX ст. було 360 великих міст з населенням понад 100 тис, 10 міст-.мільйонерів, на початку XXI ст. — 4 тис. та 400 відповідно);
✵ розширення території міст (замість точкових міст їх скупчення).
2. Регіональні відмінності рівнів і темпів урбанізації
За рівнем урбанізації: високоурбанізовані (понад 74%) — розвинені країни та країни з різкими темпами розвитку (Америка, Західна Європа, Австралія), середньоурбанізовані (близько 40%) — країни, що розвиваються (країни Азії, Африки), низькоурбанізовані (близько 20%) — найменш розвинені країни (Чад, Афганістан тощо).
Темпи урбанізації залежать від її рівня. Чим він вищий — тим темпи менші, у найбільших містах навіть зменшується, урбанізація йде «вглиб». Характерна субурбанізація — підвищення ролі передмість, які «відтягують» на себе частину населення і функцій міст. Де рівень менший — темпи більші, урбанізація йде «вшир». Характерна хибна урбанізація (урбанізація нетрів) — зростання міст випереджає їхній реальний розвиток завдяки неконтрольованому притоку безробітних, переважно надлишкового сільського населення. Наприклад, бідонвілі в Африці, фавели в Бразилії, геджеконду в Туреччині.
До найбільш урбанізованих країн належать Великобританія, ФРН, Швеція, Ісландія, Австралія, Уруґвай, Кувейт, Ізраїль, Японія.
3. Агломерації. Мегалополіси. Світові міста
Агломерація — компактне скупчення переважно міських населених пунктів, поєднаних інтенсивними виробничими, транспортними, культурними, трудовими зв’язками.
Найбільші — навколо Токіо, Нью-Йорка, Мехіко, Сан-Паулу, Лондона, Парижа, Ріо-де-Жанейро тощо.
Мегалополіси (мегаполіси) — високоурбанізовани зони, концентрація агломерацій на основі територіальної концентрації господарства. Найбільші — Токкайдо, Бос-Ваш, Приозерний, Каліфорнійський, Англійський, Прирейнський.
Світові міста — центри світової економічної системи, близько 150 міст (Лондон, Нью-Йорк, Гонконг, Париж, Сінгапур та ін.).
4. Урбанізація в Україні
Рівень урбанізації близько 70 %. Найбільш урбанізованими були Донецька та Луганська обл. Зараз — Дніпропетровська, Харківська, найменш — Закарпатська, Івано-Франківська. 2014 р. нараховували 22 агломерації (Київська, Дніпропетровська, Харківська, Одеська та ін). Київ відносять до світових міст.
ІІ.За картою знайти міста-мільйонери світу.
ІІІ.Скласти конспект
Source: https://lectures.7mile.net/geography-8/naselennia/rozselennya-urbanizatsiya-prichini-shcho-jiji-zumovlyuyut.html
Домашнє завдання:
1. Прочитати параграф, виконати тести за посиланням
Здавалося б, найважливішим критерієм могла б стати кількість населення. Проте єдиних критеріїв у світі щодо людності міст немає. Наприклад, у Скандинавських країнах, Данії, Ісландії містом вважають поселення, де проживає понад 200 жителів, у Канаді й Австралії — понад 1 тис. осіб, у США — понад 2,5 тис. осіб, у Китаї — понад 3 осіб, в Україні — понад 10 тис. осіб, у Росії — понад 12 тис. осіб, в Японії — понад 30 тис. осіб. На рівні ООН було зроблено спроби встановити єдиний, спільний для всіх країн критерій для визначення статусу міста — не менше 20 тис. осіб. Але при цьому кількість міст світу одразу зменшилася б на чверть. Тоді було вирішено вести облік міст за даними кожної держави.
Тому головною ознакою, що відрізняє міське поселення від сільського, є характер зайнятості населення. Міським є поселення, де більша частина людей працює в промисловості та сфері послуг, сільським — у сільському господарстві.
Міські поселення. У наш час розміщення людей дедалі більше визначається географією міст. Нині у містах живе понад половина усього населення планети. Сільське населення переважає лише в Африці й Азії. В інших частинах світу переважають міські жителі.
Місто — тип поселення, понад 85 % жителів якого зайняті у сфері послуг і промисловості. Зазвичай місто характеризується значною кількістю населення та великою його густотою. У місті зосереджено чимало видів господарської діяльності: наука, освіта, культура, інформація, банківська справа, транспорт, промисловість, будівництво й інші. Усе це, поєднане інженерною та соціальною інфраструктурою (сферою обслуговування, необхідною для функціонування міста), зумовило формування особливого міського способу життя. Кожне сучасне місто має певні особливості внутрішньої організації. У ньому наявні квартали будинків, часто міські райони. Є центральна частина, промислові зони, в сучасний період — бізнес-сіті. Розвинена інфраструктура: дорожні мережі, вулиці з тротуарами, алеї, пішохідні зони, громадський транспорт. Присутнє централізоване водопостачання, газопостачання, електрика, каналізація, телекомунікації, підприємства з утилізації відходів. Місто є єдиною адміністративною одиницею країни.
Нині у світі нараховується понад 2,5 млн міст. Вони розрізняються за кількістю населення (людністю) та функціями.
За кількістю жителів міста поділяють на кілька груп. Малим у більшості країн вважається місто з кількістю жителів до 20 тис. осіб, середнім — 20—100 тис. осіб, великим — 100-500 тис. осіб, надвеликим — 500 тис. — 1 млн осіб, містом-мільйонником — понад 1 млн осіб, містом-мультимільйонником — понад 5 млн осіб.
Перші в історії міста були центрами торгівлі, ремесла, військовими укріпленнями, центрами адміністративної влади. Із розвитком суспільства роль міст значно розширилася. Вони стали транспортними вузлами, культурними, освітніми, курортними центрами. Тепер міста класифікують за їх функціями, тобто основною роллю, яку вони відіграють у господарстві країни.
Великі міста часто е багатофункціональними, виконують одразу кілька функцій як у виробничій сфері, так і в сфері послуг. Останні десятиріччя серед функцій найбільших міст зростає роль саме невиробничої сфери: науки, освіти, культури, фінансового та юридичного обслуговування, реклами, побутових послуг тощо. Наприклад, у Нью-Йорку в сфері послуг працює понад 4/5 усього економічно активного населення, у Лос-Анджелесі та Чикаго — понад 3/4.
Є й вузькоспеціалізовані міста, основою для розвитку господарства яких стала одна галузь виробничої або невиробничої сфери. Виділяють міста з такими функціями: промислові (наприклад, Детройт в США), транспортні (Суец в Єгипті), політико-адміністративні (так звані «штучні столиці» — міста, що були спеціально збудовані як адміністративні центри і не виконують інших функцій: Канберра, Оттава, Вашингтон, Бразиліа), наукові й освітні (Оксфорд і Кембридж у Великій Британії, Гейдельберг у Німеччині), курортно-оздоровчі (Ніцца у Франції, Маямі в США), військові (Гібралтар), релігійні (Мекка та Медина в Саудівській Аравії).
Світові міста. В світі є такі міста, які відіграють важливу роль не лише у житті країни, але й економічному та політичному житті усього світу. їх називають світовими (глобальними) містами, або альфа-містами.
Світове місто — це місто, яке вважається важливим елементом світової економічної системи, що здійснює значний політичний, економічний і культурний Вплив на ключові регіони Землі. Уперше термін «світове місто» було використано на початку 1990-х рр. стосовно Лондона, Нью-Йорка і Токіо. Це не завжди столиця країни. Такі міста вирізняються проведенням там міжнародних зустрічей, наявністю штаб-квартир міжнародних організацій, високою кількістю проведених бізнес-зустрічей. Такі міста мають чимало особливостей, які вирізняють їх з-поміж інших міст. Наприклад, Шанхай (24,2 млн осіб), Карачі (23,5 млн осіб), Пекін (21,2 млн осіб) вирізняються найбільшою в світі кількістю населення; Токіо, Осака, Москва — високою «вартістю» життя; Дубай, Маямі, Амстердам — кількістю іноземців; Токіо, Москва, Сеул — пасажиропотоком метрополітену; Шанхай, Лондон, Нью-Йорк — довжиною метрополітену; Атланта, Пекін, Лондон — потоком авіапасажирів; Москва, Нью-Йорк, Лондон — кількістю мільярдерів; Токіо, Нью-Йорк, Лос-Анджелес — виробництвом товарів і послуг.
Нині складено перелік зі 173 світових міст. Найбільше їх знаходиться на території США, Європейського Союзу, Індії та Китаю. За значенням ці міста умовно поділяють на три типи: альфа (44 міста), бета (63 міста) та гама (110 міст). Рейтинг світових міст очолюють Лондон і Нью-Йорк. їх відносять до типу альфа++. Серед українських міст до групи світових належить лише Київ, який посідає 70-е місце та віднесений до типу бета.
Сільські поселення. До сільських поселень відносять усі населені пункти, що не мають міського статусу. Порівняно з містами, вони виконують переважно одну функцію — сільськогосподарську та мають значно меншу чисельність населення.
Сільські поселення надзвичайно різноманітні й багато в чому залежать від природних умов, соціально-економічного середовища та форм власності на землю. Переважають три основні форми сільських поселень: групова, розсіяна (фермерська), кочова. Перші дві форми історично склалися на територіях, де було характерне осіле населення, що займалося землеробством.
Групова форма характерна для країн, де зберігається, общинне землекористування або переважають великі кооперативні господарства. За такої форми великі села поєднані з хуторами (малими населеними пунктами, що складаються з кількох домогосподарств). Вони характерні, зокрема, для ряду країн Європи, Африки, а також Росії, Японії, Китаю.
Розсіяна (фермерська) форма поселень характерна переважно для країн із високим рівнем розвитку сільського господарства, зокрема США, Канада, Австралія, Велика Британія. Там люди мають великі наділи землі або їх орендують й живуть на значній відстані одне від одного.
Кочова форма сільських поселень сформувалася внаслідок давніх форм господарювання народів: пасовищне тваринництво, полювання, збирання дарів природи. Вона притаманна переважно пустельним, степовим, саванним ландшафтам та екваторіальним і тропічним лісам. Зокрема, кочова форма сільського розселення існує в Монголії, в Саудівській Аравії, Ірані, у племен Екваторіальної Африки й Амазонії.
Сільські населені пункти кількісно значно переважають міські. Але темпи їх зростання поступаються містам, а у деяких регіонах світу навіть скорочується чисельність селян. Наприклад, у розвинених країнах Європи їх частка становить усього від 2 до 9 % населення країн.
Типи поселень в Україні. У результаті розселення людей в Україні склалася своя мережа населених пунктів. За даними статистики, нині 68,7 % населення України проживає в міських поселеннях, а 31,3 % — у сільських. В Україні існує 1345 міських поселень. Найбільша частка міських жителів характерна для промислових областей: Донецької (90,6 %), Луганської (86,8 %), Дніпропетровської (83,5 %). Найменша — для західних областей: Закарпатської (36,8 %), Чернівецької (42,3 %), Івано-Франківської (43,1 %), Тернопільської (44 %), Рівненської (47,4 %), Вінницької (50 %).
Сільські поселення надзвичайно різноманітні й багато в чому залежать від природних умов, соціально-економічного середовища та форм власності на землю. Переважають три основні форми сільських поселень: групова, розсіяна (фермерська), кочова. Перші дві форми історично склалися на територіях, де було характерне осіле населення, що займалося землеробством.
Групова форма характерна для країн, де зберігається, общинне землекористування або переважають великі кооперативні господарства. За такої форми великі села поєднані з хуторами (малими населеними пунктами, що складаються з кількох домогосподарств). Вони характерні, зокрема, для ряду країн Європи, Африки, а також Росії, Японії, Китаю.
Розсіяна (фермерська) форма поселень характерна переважно для країн із високим рівнем розвитку сільського господарства, зокрема США, Канада, Австралія, Велика Британія. Там люди мають великі наділи землі або їх орендують й живуть на значній відстані одне від одного.
Кочова форма сільських поселень сформувалася внаслідок давніх форм господарювання народів: пасовищне тваринництво, полювання, збирання дарів природи. Вона притаманна переважно пустельним, степовим, саванним ландшафтам та екваторіальним і тропічним лісам. Зокрема, кочова форма сільського розселення існує в Монголії, в Саудівській Аравії, Ірані, у племен Екваторіальної Африки й Амазонії.
Сільські населені пункти кількісно значно переважають міські. Але темпи їх зростання поступаються містам, а у деяких регіонах світу навіть скорочується чисельність селян. Наприклад, у розвинених країнах Європи їх частка становить усього від 2 до 9 % населення країн.
Типи поселень в Україні. У результаті розселення людей в Україні склалася своя мережа населених пунктів. За даними статистики, нині 68,7 % населення України проживає в міських поселеннях, а 31,3 % — у сільських. В Україні існує 1345 міських поселень. Найбільша частка міських жителів характерна для промислових областей: Донецької (90,6 %), Луганської (86,8 %), Дніпропетровської (83,5 %). Найменша — для західних областей: Закарпатської (36,8 %), Чернівецької (42,3 %), Івано-Франківської (43,1 %), Тернопільської (44 %), Рівненської (47,4 %), Вінницької (50 %).
До міських в Україні відносять два типи поселень — міста та селища міського типу (смт). Нині в Україні існує 460 міст. Найбільше міст у Донецькій області (52), Львівській (44), Луганській (37) областях. Найменше — у Херсонській (9) і Миколаївській (9).
В Україні переважають за кількістю малі та середні міста. Великих міст (із населенням 100-500 тис. осіб) — 37. Існує 6 надвеликих (500 тис. — 1 млн осіб) міст: Одеса (993,2 тис. осіб), Дніпро (Дніпропетровськ) (979 тис. осіб), Запоріжжя: (753 тис. осіб), Донецьк (750 тис. осіб), Львів (721,1 тис. осіб), Кривий Ріг (645,7 тис. осіб). У період з 2001 до 2015 рр. кількість міст-мільйонників скоротилося з п’яти до двох. Нині до них належать Київ (2,86 млн осіб) і Харків (1,43 млн осіб).
Обласні центри та ряд великих міст України є багатофункціональними. Інші міста — вузькоспеціалізовані. Виділяють міста з такими функціями: багатогалузеві промислові (наприклад, Запоріжжя, Кривий Ріг), вузькоспеціалізовані промислові (Шостка), транспортні (Чорноморськ, Жмеринка), курортно-оздоровчі (Ялта, Трускавець, Миргород), військові (Севастополь, Остер), релігійні (Почаїв).
Селища міського типу (смт) — це також міські поселення, оскільки більшість їх жителів зайняті у промисловості та сфері послуг, але кількість населення менша: від 2 до 10 тис. осіб. Селищ міського типу в Україні 885. Найбільше їх у промислових східних областях: Донецькій (131), Луганській (109), Харківській (61). Найменша — у Чернівецькій (8), Черкаській (15) та Рівненській (16).
У нашій країні існує 28 388 сіл. Для України притаманна групова форма сільських поселень — з великими селами у поєднанні з хуторами. Особливості географічного положення, природних умов і ресурсів, особливостей історичного розвитку зумовили неабиякі відмінності у розмірах сільських поселень.
Наприклад, на Поліссі переважають малі села із населенням 200-500 осіб. Вони розташовані на підвищених вододілах річок. Переважають одновуличні села. Такий тип сільського розселення називають вододільним, оскільки люди селяться далеко від берегів річок, на вододілах, де знаходяться дреновані сухі місця. Іноді на Поліссі трапляється хуторський тип розселення з невеликою кількістю садиб.
У лісостеповій і степовій смузі сформувалися великі села з населенням 500-1500 осіб. У лісостепу села поширені у долинах річок та ярах, в степу — у балках, близько до рівня ґрунтових вод. Це дає можливість легше копати криниці, створювати ставки, краще використовувати талі та дощові води. Такий тип розселення називають долинно-яружним. Села там часто мають форму правильної шахівниці.
У Карпатах люди живуть на міжгірських улоговинах, долинах річок, як правило, не вище 800 м над рівнем моря. Такий тип поселень називають гірсько-долинним.
Нині сільське населення страждає від гострих соціально-економічних проблем, що ставить його на межу вимирання. В результаті прорахунків щодо реформування сільського господарства селяни втратили роботу. Злидні та безробіття, занепад соціальної сфери (відсутність якісної освіти, дошкільних і культурних закладів) примусили молодь залишати села. «Старіння нації» призводить до погіршення демографічної ситуації та вимирання українських сіл. Без економічних реформ, залучення населення до виробництва, створення умов для молоді щодо роботи та проживання у сільській місцевості ці проблеми подолати неможливо.
Домашнє завдання
Прочитати параграф 52, скласти конспект, відповідайте на запитання 1-5 усно.
Середня густота населення областей України (2016 р.)
Трапляються малозаселені території навіть у межах областей із високим середнім показником густоти населення. Наприклад, це гірські райони Закарпатської, Львівської, Чернівецької областей, Автономної Республіки Крим.
Із другої половини XX ст. на розміщення населення України дедалі більшого впливу набуває екологічний чинник. Наприклад, 1986 р. були повністю відселені мешканці міст і сіл 30-тикілометрової зони навколо Чорнобильської АЕС. Пізніше було визначено й інші території безумовного (обов’язкового) відселення та гарантованого добровільного відселення. Населення залишає й інші зони екологічної кризи, які займають близько 15 % території України.
Значно відрізняється густота міського та сільського населення. У великих містах, які займають лише 2,5% площі країни, сконцентровано майже половину всього населення. Там середня густота населення сягає 1500-4000 осіб/км2. Наприклад, у Києві — 3417,2 осіб/км2. У сільських районах вона знижується до 20-40 осіб/км2.
Чисельність постійного населення України на 1 січня 2014року,за оцінкою,становила 45245,9тис. осіб. З них 31081,0тис. осіб (68,7%) –жителі міських поселень і 14164,9тис. осіб (31,3%) –жителі сільської місцевості.У структурі населення України 53,8% (24327,6тис. осіб) складають жінки і 46,2% (20918,3тис. осіб) –чоловіки. На кінець 2013рокуна 1000 чоловіків припадало 1163жінки, тоді як на початок року –1164(на початок 2010року –1169). У міських поселеннях із 2010 року співвідношення жінок і чоловіків майже не змінюється і коливається в межах 1182–1184, а в сільській місцевості зменшується(так, на початок 2010рокувсільській місцевості на 1000 чоловіків припадало1138жінок, а на початок 2014року–1122). На формування статевої структури населення країни в першу чергу має вплив рівень народжуваності та смертності.Щороку народжується хлопчиків більше,ніж дівчаток. Так, у 2013році від загальної кількості народжених хлопчиків народилось 51,6%, а дівчаток –48,4%, або ж на 100 дівчаток припадало106хлопчиків.Однак уже смертність дітей віком до 1 року має статеві відмінності:у 2013році на 1000 живонароджених відповідної статі померло 8,8хлопчиків та 7,0дівчаток. Із віком різниця в рівнях смертності зростає. Так, починаючи з віку 20–24 роки смертність чоловіків перевищує показник для жінок майже втричі. Індикатором суттєвої статевої диспропорції у рівнях смертності населення є гендерна різниця показників середньої очікуваної тривалості життя при народженні:у 2013році середня очікувана тривалість життя при народженні для чоловіків становила 66,34року, для жінок –76,22 року. Тобто різниця середньої очікуваної тривалості життя при народженні між чоловіками та жінками становила 9,88року, тоді як, наприклад, у Швеції та Нідерландах –4 роки, у Німеччині –5 років. Довідково: Постійне населення –це населення, яке постійно проживає на момент перепису на певній території, ураховуючи тимчасово відсутніх, якщо їхня відсутність у місці постійного проживання не перевищувала 12 місяців.Довідково: Середня очікувана тривалість життя населення при досягненні точного віку–середнє число років, яке проживуть ті, хто дожив до певного віку (початку вікового інтервалу), за умови збереження в кожному наступному віці сучасного рівня смертності.Загальна характеристика статево-вікового складу населення України На 1 січня 2014року3Чисельна "перевага"жінок над чоловіками у складі населення спостерігається із 35років та з віком збільшується: в міському населенні починається з 28 років, у сільському –з 49 років.Статево-віковий склад населення країни –результат дії багатьох факторів, як демографічних (народжуваності, смертності, міграційних процесів), так і тих, що на них впливають –історичних та соціально-економічних. Їх вплив відображає статево-вікова піраміда.
2.Перегляньте матеріал за посиланням https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%96%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%B0_%D1%81%D1%82%D1%80%D1%83%D0%BA%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0_%D0%BD%D0%B0%D1%81%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8
Домашнє завдання
Напишіть повідомлення "Що, на вашу думку, треба зробити в Україні, щоб збільшилася народжуваність, та зменшити міграційний потік молоді з України"
Практична робота №12
Аналіз статево-вікових пірамід України та окремих країн світу.
2. Прочитайте інформацію.
Що таке міграції та їх основні види.
На кількість
населення певного регіону чи окремої країни, окрім природного руху,
впливають переміщення людей по території — механічний рух населення.
Його називають міграціями.
Міграції (з латини — переселення) — переміщення людей на інші території зі зміною місця проживання назавжди або на певний час.
Міграції розрізняють за кількома ознаками. За тривалістю вони можуть
бути сезонними, тимчасовими та на постійне місце проживання. За
керованістю міграції бувають організовані, неорганізовані та примусові
(через військові дії, політичний тиск, природні катастрофи). За напрямом
переїзду розрізняють міграції внутрішні, тобто в межах країни, та
зовнішні — до інших держав. Розрізняють також міграції за причинами
(мотивами) переселення.
Класифікація міграцій
Внутрішні та зовнішні міграції. Внутрішні міграції
притаманні всім державам. Найчастіше відбувається переселення людей із
села в місто, що більше відповідає економічним, соціальним і культурним
запитам людей. Так відбувається перерозподіл населення між великими та
малими містами. Для великих за площею країн (Росія, Китай, Казахстан,
Канада, США, Бразилія, Австралія) притаманне переселення в райони нового
освоєння. Існують також «маятникові» міграції — щоденні переїзди людей
між містом і передмістям на роботу або навчання.
Зовнішні міграції в історії людства суттєво вплинули на освоєння
світу, а також на расовий, національний, релігійний склад населення.
Через масовий характер зовнішні міграції спричиняють значні зміни
чисельності населення країн і цілих регіонів.
Людей, які здійснюють переміщення, називають мігрантами. Виїзд за
межі країни на постійне місце проживання називають еміграцією (з
латинського — виселення), а відповідно самих переселенців — емігрантами.
В’їзд громадян на постійне місце проживання до країни отримав назву
імміграція (від латинського — вселяюся), а людей, які приїздять,
називають іммігрантами. Різниця між кількістю емігрантів та іммігрантів —
це сальдо міграцій. Воно може бути додатним, якщо переважають прибулі
люди, та від’ємним, якщо тих, хто залишив країну, більше, ніж прибулих.
Лідерами серед країн за кількістю емігрантів є Росія, Мексика й Індія. У першій десятці також є Україна та Китай.
Причини (мотиви) міграцій. Міграції спричиняються
економічними, політичними, національними, релігійними й екологічними
чинниками. Головними серед них є економічні чинники. Зокрема, до
еміграції спонукали освоєння незаселених територій і пошук роботи.
Найбільше таких емігрантів дала Велика Британія, жителі якої розселилися
в Америці, Австралії, Новій Зеландії, Південній Африці.
Розрізняють фізичні й інтелектуальні економічні міграції. Фізичні
міграції передбачають пошук некваліфікованої низькооплачуваної роботи за
кордоном переважно в сільському господарстві, будівництві, сфері
обслуговування. Спостерігається еміграція робочої сили із
слаборозвинених країн до високорозвинених. Чималими осередками трудової
імміграції нині стали Західна Європа, США, а також країни Перської
затоки та Південна Африка. У повоєнні роки дещо змінилися напрями
переїздів. Скоротилася частка заморських міграцій, натомість
внутрішньоконтинентальних стало більше. Наприклад, у Західній Європі
працюють робітники з країн Середземномор’я (Туреччини, Італії, Іспанії,
Греції, Марокко, Єгипту). Першість за кількістю тимчасових робітників у
Європі посідає Німеччина. До США нині більше їдуть із Латинської Америки
(особливо з Мексики), до нафтодобувних держав Перської затоки та
Південної Африки — із сусідніх країн, що розвиваються. Емігранти часто
працюють на низькооплачуваних роботах, нерідко опиняються на дні
суспільства.
Із 30-х рр. XX ст. виник повий різновид економічних міграцій —
інтелектуальні, або «відплив умів». Сутність його полягає в
переманюванні спеціалістів високої кваліфікації з одних країн до інших.
Започаткували це явище США, коли вивезли з Німеччини кілька тисяч
учених-фізиків. Тепер залучають до роботи іноземних спеціалістів також
країни Західної Європи та Канада. Здебільшого це вихідці з бідних країн
Азії, Африки, Латинської Америки, які зазнають унаслідок «відпливу умів»
матеріальних збитків та інтелектуальної шкоди. Особливо в наш час
зростає попит на біологів, фізиків, хіміків, а також людей творчих
професій: акторів, поетів, художників.
Політичними причинами міграцій є війни, революції, ліквідація
колоній, зміни державних кордонів тощо. Активні міграційні потоки між
німцями і поляками були спричинені наслідками Другої світової війни.
Після розпаду британської, французької та португальської колоніальних
імперій повернулися на батьківщину колоністи. У 1990-х рр. найбільші
потоки емігрантів спостерігалися на Балканах під час громадянської
війни, що стала наслідком розпаду Югославії на ряд суверенних держав. Ці
території залишило понад 2,5 млн біженців.
Релігійні міграції можуть мати тимчасовий характер (наприклад,
паломництво до святинь) чи постійний. Після розпаду Британської Індії на
її території утворилися дві держави, що сповідують різні релігії:
Індія, Де переважають індуїсти, і Пакистан, де державною релігією є
мусульманство (іслам). Через релігійне несприйняття одне одного почалися
міграційні потоки мусульман із Індії до Пакистану, а індуїстів — у
зворотному напрямку, які тривають і донині.
Трапляються міграції, що мають національне підґрунтя. Наприклад, коли
1948 р. було створено державу Ізраїль, туди тільки за перших чотири
роки існування єврейської держави прибуло 700 тис. іммігрантів із країн
Європи, Азії, Африки.
Останнім часом до причин міграцій додалася ще одна — екологічна. Люди
залишають райони екологічних катастроф, де існує загроза для їхнього
здоров’я та життя, й переселяються в екологічно безпечніші умови. Так
сталося після катастрофи на Чорнобильській АЕС.
Сучасні міграції здебільшого контролюються державними органами, які
покликані створювати сприятливі життєві умови для іммігрантів,
контролювати їх кількість і склад. Існує багато міжнародних угод, які
регулюють напрями міграційних потоків для раціональнішого використання
робочої сили.
Міграційні процеси в Україні. В Україні
спостерігається негативне сальдо міграцій. Нині за рахунок цього Україна
втрачає понад 20 тис. осіб. Прийому від’їжджають переважно
кваліфіковані робітники та науковці, а прибувають — біженці та
переселенці. Найбільше людей з України емігрувало до Росії, США,
Німеччини, Канади, Ізраїлю. Серед іммігрантів переважають вихідці з
Кавказу, країн Центральної та Східної Азії, Молдови. Серед них є чимало
нелегальних мігрантів. Найбільший приріст мігрантів характерний для
Києва, Одеської та Харківської областей.
Внутрішні міграції — це переміщення людей у межах України. Значного
поширення набули переїзди населення за напрямом «село — місто». Останнім
часом спостерігається також зворотний процес: відтік частини міського
населення (особливо людей літнього віку) в сільську місцевість на
постійне місце проживання. В Україні поширені й сезонні міграції:
переїзди, що пов’язані з тимчасовою роботою чи до місць відпочинку.
Суттєве значення мають «маятникові» міграції. Сотні тисяч громадян
України щодня їдуть на роботу з приміської зони у міста, ввечері
повертаючись додому.
Головними в нашій державі є економічні чинники міграцій, викликані
переважно пошуком роботи. Основні потоки фізичної еміграції з України
спрямовані до Росії та країн Європи. Масштаби трудової міграції з
України оцінюються у 1,4-2,7 млн осіб, з них більше половини — нелегали.
Основні країни трудової імміграції — Росія (48 %), Чехія (12 %), Італія
(13 %), Польща (8 %), Угорщина, Іспанія, Португалія (по 3 %). Громадяни
України складають найбільшу групу легальних мігрантів у країнах
Європейського Союзу. Набули поширення й інтелектуальні еміграції
(«відплив умів») з України.
У результаті політичних причин загострилася проблема незаконного
в’їзду в Україну біженців із країн Азії. Внаслідок військової
конфронтації на Донбасі з 2014 р. виникла проблема внутрішніх біженців
із зони бойових дій. Приміром, із окупованих територій Криму, Донецької
та Луганської областей вимушені були переселитися в інші частини України
понад 1 млн осіб. Типовим прикладом міграцій на національному підґрунті
у межах України є повернення на свої історичні землі репресованих у
роки Другої світової війни кримських татар та їх нащадків. Через
екологічні причин багато людей залишили свої домівки у зоні відчуження,
що виникла після аварії на Чорнобильській АЕС, і переселилися в райони,
де немає загрози для їхнього здоров’я та життя.
Міграційна політика в Україні. В Україні розроблено
міграційну політику, метою якої є зменшення масштабів зовнішньої
міграції, стимулювання повернення емігрантів на батьківщину та контроль
за перетином державного кордону.
Міграційна політика — цілеспрямована діяльність держави, пов’язана з
регулюванням і контролем міграційних процесів. Міграційна політика
суттєво впливає на стан трудового потенціалу і є складовою загальної
демографічної політики. Адже найчастіше виїжджають за кордон люди
працездатного віку. За даними дослідженнь Україну залишає майже дві
третини мігрантів віком від 15 до 39 років, які становлять основний
трудовий потенціал держави. Майже третина емігрантів — люди з вищою
освітою. Широкомасштабна еміграція людей такого віку негативно впливає
на шлюбність і народжуваність, тобто формування трудового потенціалу. В
Україні розроблено Закон «Про основні засади міграційної політики», в
якому подано тлумачення державної міграційної політики. Її основними
напрямами є: регулювання міграції громадян, іноземців та осіб без
громадянства; допомога біженцям, раніше депортованим особам та іншим
особам, які потребують допомоги; повернення кваліфікованих людських
ресурсів до України; прогнозування міграційних потоків.
Українська діаспора та її склад. Добровільна та
вимушена еміграція українців протягом тривалого часу сформувала в світі
значну українську діаспору. До неї належать українці, які проживають за
межами своїх етнічних земель і зберігають національну самобутність
(мову, культуру, звичаї, традиції тощо). Оскільки українські етнічні
землі значно ширші за сучасну територію України, не всі українці, що
живуть поза сучасними межами держави, є діаспорою.
Діаспора (з грецької — розпорошувати) — це перебування значної
частини нації поза межами своїх історичних (етнічних) земель у
результаті добровільної чи примусової еміграції. Нині понад 10 млн
українців живуть за межами своєї історичної батьківщини. У минулому
столітті етнічні українські землі входили до складу різних держав.
Західноукраїнські землі були у складі Австро-Угорщини, Польщі, Румунії,
Чехословаччини. Східні — у складі Російської Імперії, а потім
Радянського Союзу. Цим пояснюється формування західної та східної
української діаспори. їх виділення має не стільки географічне, скільки
історичне підґрунтя. Східна діаспора проживає в межах країн колишніх
республік Радянського Союзу. Західна діаспора — поза межами СРСР, тобто в
країнах Західної Європи, Америки, Австралії, Азії, Африки.
Формування української діаспори. Українська діаспора
формувалася протягом тривалого часу. Найбільш активно цей процес
розпочався наприкінці XIX ст. й умовно поділяється на чотири основні
етапи, або чотири хвилі, еміграції.
До початку Першої світової війни тривала перша хвиля еміграції. Тоді
із західних територій України відбувалося масове переселення українців
за Атлантичний океан у пошуках роботи. Найбільше осіб українського
походження осіло у США, Канаді, Бразилії, Аргентині. Водночас активне
освоєння необжитих земель Російської імперії спонукало масове
переселення українців на схід: за Урал, у Західний Сибір, на Далекий
Схід.
У період між Першою та Другою світовими війнами здійснювала друга
хвиля еміграції з України. Її викликали як економічні причини, так і
політичні (революція, громадянська війна, репресії). В цей час особливо
збільшується кількість українців у країнах Європи та Північної Америки. У
Радянському Союзі до Сибіру виселяють «ворогів народу»: куркулів,
духовенство, політичних в’язнів.
Третя хвиля еміграції розпочалася у роки Другої світової війни.
Внаслідок війни чимало полонених українців опинилося в країнах Європи,
інші потрапили до Сибіру через політичні переслідування. Пізніше за
участю українців розпочалося землеробське освоєння степів Казахстану та
долин Киргизії, промислове освоєння нафтогазоносних родовищ Західного
Сибіру Росії та ін.
Із 90-х рр. XX ст. розпочалася четверта хвиля еміграції. Останні
десятиліття набули поширення трудові міграції та «відплив умів» до
економічно розвинених країн.
Нащадки переселенців перших двох хвиль еміграції зазнали значної
асиміляції — поглинання іншими націями. Відбувалося засвоєння іншої
мови, прийняття чужої культури, що поступово призвело до втрати ними
національної самосвідомості.
Країни з найчисельнішою українською діаспорою.
«Нашого квіту по цілому світу», — говорить українська народна мудрість.
Соціальні, політичні й економічні негаразди розпорошували по чужих краях
квіт нашої нації. Українці нині живуть в усіх частинах світу та у
багатьох країнах.
Найчисельніша українська діаспора існує в Росії — 2 млн осіб.
Найбільш населеними українцями регіонами Росії є: Слобожанщина (області,
що межують з Україною), Малиновий Клин (Кубань), Жовтий Клин (Поволжя),
Сірий Клин (Західний Сибір), Зелений Клин (Приморський і Хабаровський
краї, Сахалінська й Амурська обл.).
Особлива роль належить українській діаспорі Канади. Нині тут проживає
близько 1,2 млн українців, що становить 3,1 % усього канадського
населення. Більшість українців розселилися в степових провінціях, де
вони становлять 6-10 % населення. Вінніпег — головний центр української
культури в Канаді є побратимом Львова.
США — третя за чисельністю української діаспори країна світу. Тут
мешкає близько 1 млн осіб українського походження. Понад 90 %
українського населення живе у містах: Нью-Йорку, Філадельфії, Чикаго,
Пітсбургу, Детройті, Клівленді. 75 % українців США зосереджено у штатах
навколо Великих озер.
Численна українська діаспора у Казахстані — близько 800 тис. осіб, що
становить понад 5 % населення країни. Українці розселені переважно на
півночі Казахстану. Першими поселенцями тут були ще зіслані у XVIII ст.
учасники придушеного гайдамацького руху, відомого як Коліївщина. Активно
переселялися українці в пошуках вільних земель наприкінці XIX — початку
XX ст. У роки радянської влади приїздили робітники на нові новобудови
Казахстану й на освоєння цілинних земель.
Серед країн Європи найбільше вихідців із України проживає в Молдові
(близько 600 тис. осіб), Польщі (350 тис.), Білорусі (159 тис.),
Словаччині (55 тис.), Латвії (54 тис.) Румунії (51 тис.), Чехії (50
тис.). У країнах Азії українська діаспора досить чисельна в Узбекистані
(150 тис.) і Киргизії (70 тис.). У Новому Світі, крім США та Канади,
українські переселенці живуть у Бразилії (500 тис.) та Аргентині (300
тисі). Більшість із них працюють у сільському господарстві. Наймолодша
українська імміграція — в Австралії та Новій Зеландії. В цих нині
налічується до 35 тис. українців.
Нині розширюються зв’язки з українцями зарубіжжя. Діє програма
«Зарубіжне українство», в Києві проводяться всесвітні конгреси
українців, за підтримки діаспори проводиться щорічний Міжнародний
конкурс знавців української мови імені Петра Яцика.3. Зробіть конспект4. Зробіть практичну роботу у зошит, яка розміщена на сторінці 209, користуючись підручником, атласом, додатковими джерелами інформації.
Тема: Регіональні відмінності демографічних процесів. Демографічна політика.
1. Прочитайте інформацію
Регіональні відмінності демографічних процесів. Населення планети розміщене дуже нерівномірно.
Сучасні регіональні відмінності демографічних процесів намагається пояснити теорія демографічного переходу. Це концепція, яка застосовується в сучасній географії населення для пояснення зміни типів відтворення населення в різних регіонах Землі.
Наприкінці ХІХ ст. вчені зрозуміли, що рівні народжуваності і смертності людей визначаються не біологічними законами, а соціальними умовами. Тому нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн безпосередньо впливає на демографічні процеси як у часовому, так і в територіальному аспектах. Згідно з теорією демографічного переходу, людство в різний час і на різних територіях проходить 4 його фази (мал. 151).
На першій фазі, що тривала з кінця ХІХ до 20-х рр. ХХ ст., у промислово розвинених країнах Європи і Північної Америки зниження смертності випереджало зниження народжуваності. Кількість населення, яке було потрібне для здійснення промислової революції, швидко зростала.
У другій фазі після 20-х рр. ХХ ст. у цих самих країнах смертність населення продовжувала зменшуватися, але народжуваність зменшувалася ще швидшими темпами. У результаті приріст населення сповільнився. У цей самий час в інших регіонах світу все залишилося незмінним: висока смертність на тлі високої народжуваності.
Демографія — наука, яка вивчає відтворення, структуру, види розселення та розміщення населення по території.
Для третьої фази характерне підвищення коефіцієнту смертності, обумовлене старінням населення, з одночасним сповільненням зниження народжуваності. До кінця третьої фази коефіцієнт народжуваності залишається дещо вищим за коефіцієнт смертності.
І нарешті, на четвертій фазі коефіцієнт смертності зрівнюється з коефіцієнтом народжуваності або навіть дещо перевищує його. Процес демографічної стабілізації закінчується. У більшості економічно розвинутих країн світу ця фаза почалась десь у 80-х рр. ХХ ст. і триває до сьогодні. Водночас більша частина світу представлена країнами, що розвиваються і продовжують перебувати на першій — початку другої фази.
Сучасний стан демографічних процесів у регіональному
вимірі визначає різке прискорення кількісного зростання населення, яке
називають демографічним вибухом. Він почався з 1950-х рр. У цей час
зниження смертності значно випереджає зниження народжуваності, особливо в
країнах, що розвиваються (Африка, більша частина Азії, Латинська
Америка). Негативна особливість демографічного вибуху полягає в тому, що
зростання приросту населення значно випереджає темпи росту економіки в
цих країнах. Наслідком цього є гострі соціально-економічні і політичні
кризи.
У період глобалізації і вільного переміщення населення з одних частин світу до інших високі темпи зростання населення в Африці, Латинській Америці і Азії (це понад 70 % населення планети) перетворили демографічний вибух на світове явище. Сьогодні в країнах, що розвиваються, щорічний приріст населення перевищує 2 %. Хоча демографічний вибух і називають тимчасовим явищем, його вплив на сучасні світові соціально-економічні і політичні процеси є все ще доволі значним. Більш того, проблема загострюється.
Глобалізація — це сучасна форма міжнародних відносин, яка характеризується поширенням взаємозалежності між країнами.
Демографічна політика як цілеспрямована діяльність держави з метою збереження або зміни існуючих тенденцій у демографічних процесах, може здійснюватися в двох напрямках: вплив на народжуваність і вплив на смертність. Для зниження смертності підвищують соціальні стандарти, розвивають охорону здоров'я, популяризують здоровий спосіб життя. Одні країни борються за підвищення народжуваності, інші намагаються зберегти її на існуючому рівні чи проводять політику її зменшення. Таким чином, різні країни світу мають не тільки різні, але й протилежні напрямки власної демографічної політики. Та суттєвих результатів боротьба як зі зменшенням народжуваності, так і з її зростанням не дає.
Більшість країн світу мають спільну мету у проведенні демографічної політики — зменшення приросту населення, поліпшення здоров'я і харчування, ліквідування бідності на основі прискореного соціально-економічного розвитку. Планування родини як засіб регулювання чисельності всього населення прийнято урядами багатьох країн: Китаю, Індії, Індонезії, Шрі Ланки та ін. Таїланд за допомогою цілеспрямованої демографічної політики знизив приріст населення з 3,1 % до 1,5 %. Проте уряди деяких країн і католицька церква ідею регулювання приросту населення сприймають негативно.
Регіональні відмінності сучасних демографічних процесів намагається пояснити теорія демографічного переходу, що застосовується в сучасній географії населення для пояснення зміни типів відтворення населення в різних регіонах Землі.
Демографічна політика держав здійснюється у двох напрямах: впливу на народжуваність і впливу на смертність. Мета її проведення — зменшення або збільшення приросту населення, поліпшення здоров'я і харчування, ліквідація бідності.
Великий внесок у дослідження демографічних процесів та побуту українців зробив видатний український учений П. Чубинський.
2. Запишіть головне
ГОЛОВНЕ
Чисельність населення світу постійно збільшується за рахунок Африки та Азії.
Чисельність населення України, що помітно змінювалась в історичному часі, нині зменшується.
Демографічні проблеми - проблеми, пов’язані зі зміною кількості населення та його складу.
Для вирішення демографічних проблем держави розробляють демографічну політику - систему спеціальних державних заходів.
https://naurok.com.ua/test/start/194285
02.04.2021
Тема: Населення України та світу.
Кількість населення в світі та Україні. Зміни кількості населення.
1. Прочитайте матеріал
Населенням називають сукупність людей, які постійно живуть на певній території.
Воно є об’єктом вивчення багатьох наук: статистики, соціології, етнографії, географії населення. Питаннями, пов’язаними з кількістю населення та її змінами (динамікою), займається наука демографія. Кількість населення залежить від кількох процесів, які і є об’єктами дослідження демографії.
Насамперед демографія вивчає процеси відтворення населення, тобто зміни поколінь у результаті його природного руху. Природний рух населення характеризується такими показниками, як народжуваність, смертність, природний приріст. Ці показники вимірюються у проміле (‰) або в розрахунку кількості осіб на 1000 жителів (осіб/тис. жителів) за певний період, зазвичай за рік.
Природний приріст – це різниця показників народжуваності та смертності.
Його розраховують за формулою:
Природний приріст (‰) = Народжуваність (‰) – Смертність (‰).
Природний приріст може бути додатним і від’ємним. Додатні показники приросту спостерігаються, якщо рівень народжуваності вищий за рівень смертності. Це норма для більшості країн світу. Утім у низці країн Європи відбувається зворотний процес. Там смертність вища, ніж народжуваність, і природний приріст є від’ємним. Це явище має назву депопуляція.
Депопуляція – систематичне зменшення абсолютної чисельності населення країни або території.
Депопуляція спричинюється до того, що кожне наступне покоління чисельно менше за попереднє. При цьому відбувається «старіння нації» – зростання частки людей літнього віку. Це негативно впливає на процеси відтворення, що зрештою призводить до вимирання нації. Таким чином, природний рух населення впливає на його статево-вікову структуру, що визначає забезпеченість країни людьми працездатного віку.
На чисельність населення, крім природного руху, впливає й механічний рух, або міграції – переміщення людей по території зазвичай зі зміною місця перебування назавжди або на певний проміжок часу.
Також демографія вивчає якість населення, що передбачає передусім його можливість само відтворюватися. Вона характеризується такими основними показниками, як шлюбність, розлучення, рівень здоров’я.
Отже, демографія вивчає такі дані про населення, як кількість, природний рух (відтворення) та механічний рух (міграція), статево-вікова структура, тривалість життя, якість населення. Усі ці показники називають демографічними. До провідних завдань демографії належить аналіз сучасного стану, а також короткочасні та довгострокові прогнози щодо динаміки кількості населення у світі або на окремій території.
Демографія (з грец. – народоопис) – наука, що вивчає кількість і якість населення, а також причини, які призводять до їхньої зміни.
Наука демографія виникла у другій половині ХІХ ст. Одним із засновників українського народознавства був автор тексту Державного гімну України Павло Чубинський (1839–1884). Він очолив експедицію Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яка вивчала етнографію і статистику України. На основі зібраного матеріалу в 1872–1878 рр. опублікував дослідження у семи книгах «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно - Руський край». Засновником Інституту демографії Академії наук України став видатний демограф, статистик та економіст Михайло Птуха (1884–1961), ім’я якого нині присвоєно цьому закладу. Інститут демографії України створено у 1918 р. У Росії ж подібний заклад почав працювати лише у 1930 р. У 1929 р. Михайла Птуху обрали дійсним членом Міжнародного статистичного інституту. У 1930-х роках ученого кілька разів заарештовували через те, що демографічні дослідження та реальні дані перепису населення в Україні для більшовицького керівництва були небажаними. Воно намагалися приховати наслідки політики Голодомору та репресій. У 1938 р. Інститут демографії було ліквідовано як «шкідливий», а Михайла Птуху перевели у відділ статистики Інституту економіки. Як демограф-практик Птуха розробив схему вивчення демографічних процесів і запропонував методику її реалізації. Його висновки у вивченні шлюбності та смертності населення здобули світове визнання. Важливе значення мають його праці для вивчення наслідків Голодомору 1932–1933 рр. і війнДля визначення кількості населення окремої країни проводять переписи. Перші з них відбулися у ХVІІІ ст., хоча існують свідчення про подібні заходи ще у Давньому Римі. У ХІХ ст. були одержані перші офіційні дані про чисельність населення більшості країн Європи та деяких країн Америки. В африканських і азіатських країнах (крім Індії та Японії) перші переписи населення відбулися тільки після Другої світової війни. У наш час у більшості країн їх проводять раз на 5–10 років. На українських землях перший перепис у сучасному розумінні відбувся у 1897 р. У радянські часи перший загальний перепис був у 1926 р. Дані перепису 1937 р. було засекречено. Значно достовірнішим був перепис 1939 р. А з кінця 50-х років ХХ ст. переписи проводили раз на 10 років. Єдиний Всеукраїнський перепис населення за часів незалежності відбувся в грудні 2001 р. У період між переписами надають оцінні дані про кількість населення.
Сучасна кількість населення світу та України
Перші спроби оцінити чисельність населення всього світу були в другій половині ХVІІ ст. Тоді населення Землі ледь сягало 550 млн осіб. А зараз у світі живе понад 7,4 млрд осіб (2016). Населення розміщено вкрай нерівномірно.
• У перших двох країнах за чисельністю мешканців сконцентровано понад 1/3 усього людства
• у перших шести – більше 1/2
• а у перших п’ятнадцяти – близько 2/3
Великі регіони світу заселені неоднаково.
• 60,5 % населення зосереджено в Азії. Там із першої п’ятнадцятки країн за кількістю мешканців розташовано 9.
• В останні десятиліття Африка, випереджаючи Європу (де живе 11,2 % населення), вийшла на друге місце: тут тепер проживає майже 14,3 %.
• Далі йдуть Латинська Америка – 8,5 % та Північна Америка (Англо-Америка) – 5,1 %.
• Завершують перелік Австралія і Океанія – 0,5 %.
Україна посідає 31-ше місце у світі та 6-те в Європі за чисельністю населення. У нашій країні проживає близько 45 млн осіб, що становить 0,61 % від населення планети.
Як зростало населення Землі
Населення Землі спершу зростало дуже повільними темпами. Цікаво, що 15 тис. років тому на всій планеті було 3 млн осіб – майже стільки, скільки зараз живе в Києві. На початку нашої ери, за різними оцінками, у світі налічувалося 200–250 млн осіб, що втричі менше сучасного населення Європи. За часів Київської Русі у світі проживало близько 350 млн осіб.
Лише у 1820 р. населення Землі досягло 1 млрд осіб. Це було початком «демографічного вибуху».
«Демографічний вибух» – стрімке зростання кількості населення.
В історії людства умовно виділяють два «демографічні вибухи», які мають свої особливості. Перший з них відбувався у ХVІІІ–ХІХ ст. у розвинутих країнах Західної Європи після так званих промислових революцій.
Особливо швидке зростання кількості населення світу спостерігалося у ХХ ст. Протягом минулого століття відбувся другий «демографічний вибух», який триває й донині. Найвищі темпи природного приросту населення в цей час характерні для найбідніших країн, що розвиваються. Народжуваність у них традиційно була і залишається дуже високою. Однак раніше це компенсувалося значною смертністю населення. Тому й природний приріст був невисоким. Після розпаду колоніальних імперій виникло багато незалежних держав в Африці, Азії, Океанії. За рахунок економічних реформ і підняття рівня медичного обслуговування смертність стрімко знизилася, показник природного приросту пішов угору. З «демографічним вибухом» у країнах, що розвиваються, пов’язано чимало соціальних проблем. Так, у них проживає 75 % населення світу, а разом з тим – 90 % усіх неписьменних, голодуючих і безробітних планети. З 70-х років ХХ ст. спостерігається тенденція поступового сповільнення темпів природного приросту населення Землі. Пік «демографічного вибуху» вже подолали латиноамериканські й азіатські країни, що розвиваються, але на його вершині залишаються країни Африки.
У наш час більшість населення світу сконцентровано саме в регіонах прояву «демографічного вибуху». Проте не всім регіонам сучасного світу властиве явище «демографічного вибуху». У Європі поширюється зворотний процес – демографічна криза, тобто значне сповільнення темпів приросту населення.
Зміна кількості населення в Україні
На думку вчених, населення України, як і всього світу, через численні епідемії, війни, несприятливі природні процеси тривалий час зростало дуже повільно. Так, на початку ХІV ст. воно становило близько 4,4 млн осіб, через 200 років – 5,2 млн, а ще через 200 років – 9 млн. На початку ХІХ ст. в межах сучасної території України налічувалося вже понад 30 млн осіб, а на початку ХХ ст., перед Першою світовою війною, – 35,2 млн. Протягом ХХ ст. населення зростало нерівномірно. Через дві світові війни, голодомори, сталінські репресії, депортації, вимушені переїзди людей на загальнорадянські будівництва до Сибіру та Далекого Сходу, освоєння цілинних земель у Казахстані чисельність населення в Україні періодично зменшувалася, а потім знову збільшувалася. Унаслідок усіх цих негативних явищ Україна втратила 35–40 млн осіб. Тобто, якби не ці втрати, нині в нашій державі проживало б удвічі більше людей.
Після Другої світової війни населення України зростало аж до 90-х років ХХ ст. і досягло максимальної позначки 52,2 млн осіб у 1993 р. Відтоді почалося неухильне скорочення. Найбільш стрімкими темпами це відбувалося на межі століть, коли Україна щороку втрачала до півмільйона людей. У наш час тенденція до зменшення зберігається. На ситуацію впливають як спільні для всіх країн Європи, так і притаманні лише Україні чинники. Серед останніх – економічні, соціальні та екологічні чинники.
• Економічні негаразди пов’язані з глибокою кризою, яку переживає наша країна на шляху переходу від планової до ринкової економіки.
• Соціальні причини скорочення населення зумовлені недостатнім фінансуванням системи охорони здоров’я, зростанням кількості розлучень, стрімким збільшенням частки людей літнього віку, виїздом із країни людей працездатного віку за кордон.
• Екологічна ситуація у багатьох регіонах країни залишається складною через значне забруднення навколишнього середовища, аварію на ЧАЕС. Це призводить до зростання рівня захворюваності та смертності.
2. Запишіть у зошит.
Природній рух населення – зміна кількості населення внаслідок процесів народжуваності та смертності.
Природний приріст – різниця між показниками народжуваності і смертності.
Відтворення населення – безперервний, постійно повторюваний процес зміни поколінь через народження і смерть.
Механічний рух – переселення населення між територіями.
Демографічний вибух – різке збільшення кількості населення внаслідок стрибкоподібного зростання його природного приросту.
Старіння населення – зростання частки людей похилого віку у віковій структурі населення.
Депопуляція – зменшення кількості населення внаслідок від’ємного природного приросту.
3. Перегляньте презентацію
https://naurok.com.ua/prezentaciya-chiselnist-naselennya-v-ukra-ni-i-sviti-dlya-8-klasu-60355.html
1.Прочитати параграф 48 сторінка 200-203.
2.Записати головне.
3.Усно відповідати на запитання 1,3.
4.Дати письмову відповідь на запитання 2,4,5
30.03.2021
Самостійна робота
Тема «Ландшафти України. Природокористування»
Початковий рівень (кожне завдання 1 бал)
1. Найбільшу площу серед природних зон в Україні займає…
А зона мішаних лісів Б лісостепова
В зона широколистих лісів Г степова
2. До негативних антропогенних факторів впливу на довкілля належить:
А суховії Б реакліматизація рослин
В яроутворення Г розорювання земель
3. Найбільше забруднення ґрунтів, вод і біосфери спричиняє…
А транспорт Б сільськогосподарська діяльність
В легка промисловість Г заклади рекреації
Середній рівень (кожне завдання 1 бал)
4. Дайте визначення поняття «природокористування».
5. Назвіть основні види забруднення
6. Встановіть відповідність між об’єктами та їх ознаками
1. Карпати А Сірководень, о. Зміїний
2. Південний берег Криму Б Печери, Товтри
3. Чорне море В Кипариси, Карадаг
4. Азовське море Г Сиваш, піщані коси
Д Полонини, фліш
Достатній рівень ( 3 бали)
7. Встановіть послідовність розташування природних заповідників із заходу на схід
А Древлянський Б Канівський
В Розточчя Г Дніпровсько-Орільський
8. Поясніть причини відносно небагатого видового складу Чорного моря.
Високий рівень (3 бали)
9. Що таке рециклінг? Поясніть, яке значення для раціонального використання природних ресурсів має відсортування сміття.
19.03.2021
Тема: Природно-заповідний фонд України. Національна екологічна мережа. основні заходи щодо раціонального використання природних ресурсів та охорони довкілля. Природно-заповідні об'єкти своєї місцевості. Практична робота №10. Позначення на контурній карті об'єктів природно-заповідного фонду України.
Перегляньте презентацію!
https://naurok.com.ua/prezentaciya-prirodno-zapovidniy-fond-ukra-ni-163031.html
Прочитайте інформацію!
Природно-заповідний фонд — це ділянки суходолу та водного простору, природні комплекси яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність. Вони перебувають під охороною держави з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду рослинного і тваринного світу, підтримання загального екологічного балансу. Українською державою визнано розвиток заповідної справи одним з найважливіших пріоритетів довгострокової державної політики України. Спеціальним уповноваженим органом Державного управління в галузі організації, охорони і використання природно-заповідного фонду є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.
За Конституцією України "забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави" (ст. 16). Одним із найважливіших завдань природоохоронної діяльності є збереження і примноження природно-заповідного фонду, охорона генофонду рослинного і тваринного світу, рідкісних видів рослин і тварин, ландшафтів.
Природні заповідники – території або акваторії, які виділені для збереження й охорони типових чи унікальних природних комплексів і об'єктів. Вони є науково-дослідними установами, які досліджують природні комплекси та їх компоненти, природні процеси і явища, здійснюють їх моніторинг; розробляють наукові основи та рекомендації з охорони природи. У межах природних заповідників господарська діяльність не проводиться. Заповідники є еталонами природи.
В Україні створені та функціонують природні заповідники: Поліський, Рівненський, Розточчя, Канівський, Дніпровсько-Орільський,Медобори, Луганський, Український степовий, Єланецький степ, Опукський, Казантипський, Горганський, Ялтинський, Мис Мартьян, Карадазький, Кримський.
Біосферні заповідники — природоохоронні науково-дослідні установи з міжнародним статусом. Це значні природні території (акваторії), що суворо охороняються, які не відчувають локального впливу перетворених людиною навколишніх ландшафтів.
У межах біосферних заповідників виділяють такі "зони" за їх функціональним призначенням:
— заповідна зона, в якій зберігаються і відновлюються найбільш цінні та мінімально порушені антропогенними факторами природні комплекси, генофонд рослинного і тваринного світу;
— буферна зона, яка виділяється з метою запобігання негативному впливові на заповідну зону господарської діяльності на прилеглих територіях;
— зона антропогенних ландшафтів, що об'єднує території із землекористуванням, лісокористуванням, поселеннями, рекреацією та іншими видами господарської діяльності.
У біосферних заповідниках можуть виділятися також території регульованого заповідного режиму (регіональні ландшафтні парки, заказники, заповідні урочища). В Україні створено біосферні заповідники: "Асканія-Нова" ім. Ф.Є. Фальц-Фейна, Чорноморський, Карпатський, Дунайський.
Національні природні парки — території, які виділяють для збереження, відтворення, раціонального використання природних комплексів та об'єктів, що мають особливу екологічну, природоохоронну, історико-культурну, естетичну й освітню цінність.
Виділяють такі функціональні зони:
— заповідну, в якій охороняються та відновлюються найцінніші природні комплекси, забороняється рекреаційна та інша господарська діяльність;
— регульованої рекреації, де здійснюються відпочинок та оздоровлення людей, оглядаються мальовничі й пам'ятні місця, прокладаються туристські маршрути та екологічні стежки, забороняються вирубування лісу, промислове рибальство й мисливство;
— стаціонарної рекреації, де розміщуються готелі, кемпінги, рекреаційні об'єкти для тривалого відпочинку;
— господарську, в якій знаходяться населені пункти, землі, що входять до парку і на яких господарська діяльність проводиться з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища.
В Україні створено національні природні парки: Карпатський, Синевир, Вижницький, Сколівські Бескиди, Шацький, Деснянсько-Старогутський, Яворівський, Подільські Товтри, Святі гори, Азово-Сиваський.
Заказники — це природні території (чи акваторії), в яких зберігаються і відтворюються природні комплекси або їхні компоненти. На територіях земельні ділянки, водні та інші природні об'єкти, які оголошено заказником, мають режим охорони. Залежно від мети режиму охорони організовують лісові, зоологічні, гідрологічні, геологічні, ландшафтні заказники.
Пам'ятки природи — це окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне і пізнавальне значення, з метою збереження їх у природному стані. У межах пам'яток природи забороняється діяльність, яка загрожує їх збереженню або призводить до їх деградації.
Заповідними урочищами є лісові, степові, болотні та інші природні комплекси, які мають важливе наукове, природоохоронне й естетичне значення, для збереження їх у природному стані. У їх межах забороняється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які відбуваються у природних комплексах.
Ботанічні сади — це установи, які створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження та господарського використання рідкісних і типових видів місцевої і світової флори. Ця флора поповнюється, зберігається в ботанічних колекціях, використовується в науковій, навчальній і освітній діяльності.
У ботанічних садах виділяють такі ділянки: експозиційну, відвідування якої регулюється; наукову, на якій розташовуються колекції; експериментальні; заповідну, на якій проводяться наукові спостереження.
Відомими в Україні ботанічними садами є Нікітський, Центральний республіканський, ботанічний сад ім. В. Фоміна, Дніпропетровського, Львівського, Харківського, Чернівецького університетів.
Дендрологічні парки — це установи, які утворюють для збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видів дерев і чагарників та їх композицій з метою наукового, культурного, рекреаційного та іншого використання. Відомими дендрологічними парками є Софіївський, Олександрійський, Тростянецький, Веселі Боковеньки та ін.
Зоологічні парки — це природоохоронні культурно-освітні установи, які утворюються для організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни та розробки наукових основ її розведення в неволі.
У зоологічних парках виділяють такі ділянки:
— експозиційну, на якій утримуються тварини з культурно-пізнавальною метою;
— наукову, де проводяться науково-дослідна робота та відвідування;
— рекреаційну, в якій організовується відпочинок відвідувачів;
— господарську з господарськими об'єктами.
Парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва є природоохоронні, рекреаційні установи з визначними та цінними зразками паркового будівництва для охорони та використання їх в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.
Практична робота №10 у підручнику сторінка 198.
Позначення на контурній карті об'єктів природно-заповідного фонду України.
Домашнє завдання: 1. Опрацювати § 47 підручника. 2. Скласти пам’ятку «Правила
поведінки в навколишньому середовищі» 3. Написати повідомлення про природно-заповідні об'єкти нашої місцевості.
16.03.2021
Тема: Природокористування в умовах сталого розвитку.
Прочитайте інформацію!
Основні етапи природокористування в Україні. Критерієм використання природних ресурсів у науці слугує його економічна оцінка, тобто вартість ресурсів. На основі певних вартісних критеріїв було розроблено кадастри природних ресурсів - упорядковані інформаційні системи про природні багатства, що підлягають обліку та оцінці. В Україні створені такі державні кадастри: родовищ і проявів корисних копалин, водний, земельний, лісовий, рослинного світу, тваринного світу, територій та об’єктів природно-заповідного фонду.
Існують екологічні кадастри, які подають інформацію про небезпечні відходи і природні явища, антропогенні викиди тощо. В Україні створений Національний кадастр антропогенних викидів та абсорбції парникових газів. На сьогодні в Україні сформовано законодавчу базу природокористування, але вона потребує подальшого вдосконалення. Не менш важливим є суворе дотримання законів у цій сфері.
• Як склалася концепція сталого розвитку. У зв’язку з наростанням глобальної кризи у сфері природокористування, що становить загрозу для існування прийдешніх поколінь, на початку 90-х років ХХ ст. було розроблено концепцію сталого розвитку.
Сталий розвиток - загальна концепція щодо необхідності встановлення балансу між задоволенням сучасних потреб людства та захистом інтересів майбутніх поколінь з урахуванням їхньої потреби в безпечному і здоровому довкіллі.
Концепція зародилася у 80-х роках ХХ ст. Автором економічної теорії сталого розвитку є провідний дослідник економічних аспектів забруднення довкілля, колишній економіст Світового банку Ґерман Дейлі. Під сталим розвитком він розумів гармонійний, збалансований, безконфліктний прогрес усієї земної цивілізації або окремих країн за науково обґрунтованими планами.
У 1980 р. було прийнято «Всесвітню стратегію охорони природи», яка містила згадку про сталий розвиток. У 1987 р. в доповіді «Наше спільне майбутнє» Міжнародна комісія з навколишнього середовища і розвитку приділила основну увагу необхідності сталого розвитку, який забезпечує потреби нинішнього покоління і не перешкоджає майбутньому поколінню задовольняти свої потреби. Важливим етапом втілення ідей сталого розвитку на міждержавному рівні було проведення Світового саміту зі сталого розвитку (Саміт Землі - 2002) на рівні керівників країн та урядів світу в Йоганнесбурзі (Південна Африка) у 2002 р.
На шлях сталого розвитку вже стали США, Японія, країни Європейського Союзу. Для інших країн цей шлях тільки починається. Однак багато країн не сприймають сталого розвитку. На перше місце вони ставлять стратегічну мету - вижити. Саме такі країни провокують загрози, що поширюються на весь світ. Тому досягти сталого розвитку всього світу важко.
Провідна ідея сталого розвитку полягає в тому, щоб людство, не знижуючи темпів економічного зростання, зберегло довкілля, позбулося бідності, дискримінації людей за етнічними, расовими чи статевими ознаками.
Отже, основними цілями сталого розвитку є економічне зростання, захист довкілля і соціальна справедливість (мал. 202).
На жаль, в Україні сталий розвиток часто розуміють лише як неухильне зростання економічних показників країни. Інколи до цього додають здійснення безсистемних заходів щодо збереження довкілля та поліпшення санітарних умов проживання і праці людей.
• П’ять базових принципів сталого розвитку. Концепція сталого розвитку ґрунтується на п’ятьох головних принципах.
Мал. 202. Триєдина концепція сталого розвитку
1. Людство здатне надати розвиткові сталого і тривалого характеру для задоволення потреб як сучасного покоління людей, так і майбутніх поколінь.
2. Обмеженість природних ресурсів відносна. Вона пов’язана із сучасним рівнем розвитку науки і техніки. Частина ресурсів може самовідновлюватися за умови раціонального їх використання.
3. Одна з головних причин виникнення екологічних та інших катастроф - злидні, які стали у світі звичайним явищем. Слід задовольнити елементарні потреби та дати всім людям можливість досягти добробуту. Без цього сталий розвиток неможливий.
4. Необхідно встановити баланс між рівнем життя людей із надмірними грошовими і матеріальними статками та між екологічними можливостями планети.
5. Темпи зростання чисельності населення варто узгодити з можливостями географічної оболонки Землі задовольняти потреби людей.
Конкретні приклади впровадження концепції сталого розвитку в життя здаються елементарними й зрозумілими. Будівництво доріг і споруд має супроводжуватися зростанням зелених насаджень. Збільшення виробництва зерна не повинно призводити до погіршення якості ґрунтів. Заробітна плата має компенсувати витрати на відновлення здоров’я.
Завдання: Наведіть власні приклади впровадження концепції сталого розвитку у справу природокористування.
• Три складники сталого розвитку. Концепція сталого розвитку з’явилася в результаті об’єднання основних поглядів: економічного, соціального та екологічного. Усі три елементи сталого розвитку треба розглядати збалансовано. Економічний складник передбачає оптимальне використання обмежених ресурсів і використання екологічних - природо-, енерго- і матеріалозберігаючих технологій. Соціальний складник зорієнтований на людину, на зменшення конфліктів між людьми. Екологічний складник сталого розвитку має забезпечувати цілісність природних систем.
• Принципи раціонального природокористування. Дотримання принципів раціонального природокористування дає змогу розробити заходи з охорони довкілля, відновити порушені взаємозв’язки в екосистемах, запобігати загостренню екологічних ситуацій.
Принципи природокористування - певні економічно обґрунтовані правила поведінки людини і суспільства в природному середовищі.
Концепція сталого розвитку передбачає шість принципів раціонального природокористування.
«Нульовий рівень» споживання природних ресурсів. За такий рівень приймається споживання за попередній рік, а на наступний - обмежується державою чітко визначеним коефіцієнтом (зазвичай 2-7 %). У разі недотримання з порушників стягують штраф, який перевищує прибутки підприємства.
Відповідність антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалові регіону. Порушення цього принципу проявляється у надмірній концентрації виробництва у великих містах, а також у невідповідності спеціалізації виробництва специфіці природно-ресурсного потенціалу території.
Збереження цілісності природних систем у процесі їхнього господарського використання. Зміна одного з компонентів природи впливає на інші, а іноді призводить до зміни всієї екосистеми. Так, осушення боліт спричинюється до обміління річок, усихання лісів, порушення режиму підземних вод.
Збереження природно зумовленого кругообігу речовин у процесі антропогенної діяльності. Цей принцип полягає у використанні ресурсів за замкненим циклом (без відходів) і комплексній переробці сировини, коли відходи одного виробництва стають сировиною для іншого.
Погодження виробничого і природного ритмів. Ритмічність - одна з закономірностей розвитку географічної оболонки. Аби екосистема зберігала рівновагу, необхідно, щоб загальна швидкість її внутрішніх процесів визначалася найповільнішою її ланкою. Циклічність веде до повторюваності процесів у природі, що дає можливість здійснювати перспективне планування.
Пріоритетність екологічної оптимальності на довгострокову перспективу. Усі негативні екологічні наслідки господарської діяльності у живій природі незворотні. Втрата генотипу певного виду тварин чи рослин невідновлювана.
Завдання: Поміркуйте, наскільки в Україні запроваджують принципи раціонального природокористування.
Проблема раціонального природокористування не може бути розв’язана на регіональному і навіть загальнодержавному рівні. Це - глобальна проблема.
Виконайте тестування за посиланням ТЕСТИ результати запишіть у зошит. Опрацюйте параграф 45 підруника.
06.11.2020
Тема: Карта "Тектонічна будова". Основні тектонічні структури. Зв'язок рельєфу з тектонічними структурами. Практична робота №4 (продовження)
Виконати практичні завдання в матеріалі.
04.11.2020
Тема: Геологічна будова. Неотектонічні рухи. вплив геологічної будови та тектоніки на діяльність людини. практична робота №4 (продовження)
Прочитати параграф 15, скласти конспект, відповідати на запитання усно. За тектонічною картою покажіть межі Українського кристалічного щита та інщих тектонічних структур.
Вивчення нового матеріалу
1. Геологічна карта
2. Геохронологічна таблиця
3. Вік і розповсюдження гірських порід
4. Палеогеографічні умови
Палеогеографія — наука про давню природу земної поверхні.
|
Докембрій |
Утворювались різні за розмірами водні басейни, активне горотворення, супроводжуване вулканізмом |
|
Кембрій — силур |
Більша частина території — суша, море — на заході. Життя представлене морськими видами, з’являються перші наземні рослини |
|
Девон — карбон |
Існування океану Палеотетіс (між материками Ґондвана і Лавразія). У Донбасі та Дніпровсько-Донецькій западині — рифтова зона, зайнята затокою, де накопичувались солі. Панують морські тварини і рослини, дедалі більше папоротей, з’являються насіннєві рослини |
|
Карбон — перм |
Активне горотворення на південному заході, Закарпатті. На сході — затока, де накопичувались уламкові породи, гіпси, солі. За жаркого, вологого клімату з чергуванням суша — море формуються вугленосні товщі. З’являються плазуни, голонасінні, хвойні |
|
Тріас — юра |
Переважно суша. Морські басейни в Криму і Закарпатті, інколи заходять в Дніпровсько-Донецьку западину, де накопичувались відклади крейди. Панують голонасінні, з’являються динозаври, перші ссавці, птахи |
|
Юра — крейда |
Переважно суша, моря в Закарпатті та Причорноморській западині. Формуються Кримські гори. Поширені наземні плазуни, ссавці, з’являються покритонасінні рослини |
|
Крейда — неоген |
Поширені мілководні моря, найглибше — у районі Дніпровсько-Донецької западини. Клімат холоднішає, тому замість крейд накопичуються піски, глини. На південно-західному узбережжі накопичуються вугленосні породи (Дніпровський буровугільний басейн). Відмирають динозаври, світ живої природи стає схожим на сучасний |
|
Неоген — антропоген |
У Передкарпатті, Закарпатті, Причорноморській западині — море (частина Паратетіса — моря від Альп до Каспію), де накопичувались солі, черепашники. Утворюються Карпати, омолоджуються Кримські гори, відбувається загальне підняття платформи. Різке похолодання клімату, що викликає насування льодовиків |
5. Значення льодовиків у формуванні лесових відкладів
Дніпровське покривне материкове зледеніння (290 тис. років
тому) вважається основною причиною створення умов лесонакопичення.
Геологічна будова
Територія Кіровоградської області належить до Східноєвропейської платформи, однієї з найбільших, відносно стійких ділянок континентальної земної кори. У геоструктурному відношенні територія області розміщена у центральній частині Українського кристалічного щита - Кіровоградського тектонічного блоку й Білоцерківсько-Одеського тектонічного блоку. Кристалічний фундамент утворений протерозойськими метаморфізованими породами: гранітами, гейсами, сланцями. Кристалічні породи, що його складають, відслонюються, тобто виходять на денну поверхню, лише в долинах річок та глибоких балках. Осадочний чохол потужністю від кількох до 150 м залягає на денудаційній поверхні фундаменту. На всій території в його будові беруть участь кайнозойські, лише на крайньому північному заході області - мезозойські відклади. Палеоген представлений пісками, бурим вугіллям, глинами, мергелями; неоген - піщано-глинистими відкладами полтавської (у північній і центральній частині області) і балтської (на південь і південний захід) частин. Повсюдно поширені нижньоантропогенові червоно-бурі глини. Антропогенові відклади на плато представлені лесами, в річкових долинах - давнім і сучасним алювієм. [4]
Немає коментарів:
Дописати коментар